З девізом «Держава – це ми», або Як команда однодумців створила Академію «КАПА»

Академія «КАПА» – сучасна спортшкола, де діти та дорослі можуть навчатися бойовому мистецтву капоейри, займатися фітнесом та аеробікою.

Коли професійні навички додають упевненості, а суспільні зміни мотивують діяти, мрія розправляє крила. Саме так трапилося у випадку відкриття Академії «КАПА» – сучасної спортшколи, де діти та дорослі можуть навчатися бойовому мистецтву капоейри, займатися фітнесом та аеробікою. Цей заклад, який затишно розташувався на Київському майдані Луцька, став можливим завдяки зусиллям цілої команди людей – подружжя Гнедових, подружжя Смілих та Валентина Валько. У реалізації амбітної ідеї допомагали й друзі, та просто небайдужі люди. Один з засновників та тренерів закладу Станіслав Смілий розповів детальніше про те, як цей спільний проект рухався від задуму до втілення.

Починати з себе

За словами Станіслава, ідея про бізнес назрівала давно, адже команда протягом багатьох років тренується та тренує. Хотілося зробити щось справді яскраве. Мабуть, як усі, мріяли, чекали слушної нагоди. Та минали роки, її все ніяк не було. Тренер, який у минулому є воїном-АТОвцем, розповідає, що після повернення з зони бойових дій, з оновленим світоглядом захотілося разом з однодумцями дієво братися за втілення власних мрій.

«Ми вирішили не чекати допомоги від держави, бо розуміли: держава – це ми, тому потрібно починати з себе», – говорить Станіслав.

Команда утворилася з найближчих людей, які підтримували одне одного. Коли починали усе робити, був розрахунок на невеличкий клуб – заклад з маленькою площею, але високого рівня. Одразу хотілося зробити зручне місце з рецепцією для батьків – так, аби відвідування було комфортним.

Друзі почали шукати, де можна орендувати клуб. Суто випадково знайшли значно більше приміщення, аніж очікувалось. І стало вже нецікаво розраховувати на маленьке, про що думалось одразу. Команда однодумців вирішила створити велику спортшколу з багатьма залами, знайти інвестора та мислити глобальніше. Та все було не так просто.

Перемовини й пошук допомоги

Місяці три-чотири тренери їздили та спілкувалися, з ким лиш можна було – елітою Луцька, можновладцями, бізнесменами. І хоча всі нібито були зацікавлені, відчувався очевидний скепсис. «Але ми знайшли небайдужих людей, які вклалися в цю справу», – бадьоро резюмує Станіслав, додаючи, що засновники долучилися і своїми ресурсами. Тож спершу знайшли приміщення. Почали робити ремонт.

«Можна сказати, що навіть ночували тут», – каже тренер.

Друзі не залишили в самоті ці два енергійних подружжя та тренера Валентина. Станіслав згадує, як небайдужі люди з оточення приходили після власної роботи й допомагали. Наприклад, серед них чимало учасників бойових дій, котрі підтримали мрію побратима. Співзасновник закладу згадує, що мало не кожен з близького оточення долучався усім, чим міг. Каже – навіть не потрібно було просити. Хтось вмів шпаклювати, інші – класти плитку. І так спільними зусиллями цей проект було втілено.

Перерізання стрічки на відкритті

Пільги для соціально вразливих верств населення

Принцип «держава – це ми», з якого усе починалося, команда однодумців не забула і тоді, коли спортшколу вже було відкрито. Станіслав розповідає, що однією з засад колективу є сприяння тому, аби в Академії «КАПА» могли займатися представники соціально незахищених верств населення.

Тренер щиро зізнається, що зробити безкоштовними заняття для усіх учасників бойових дій було б неможливо, однак розроблена гнучка система знижок. Також вона поширюється на багатодітні сім’ї. А сім’ї загиблих в АТО бійців отримують доступ по безкоштовних занять.

«Це не лише мій пріоритет. Його розділяють усі, хто взявся за реалізацію цього проекту» – каже Cтаніслав Смілий.

Діє цікава пропозиція для батьків. Коли мама приводить дитину на заняття з капоейри, вона сама тим часом може йти до іншого залу на фітнес. Мова йде про зручність. Якщо ж мама, дідусь чи бабуся не є фізично активними, вони можуть очікувати на зручній рецепції, пити каву та бачити на моніторі трансляцію з залу, де займається їхня дитина.

Заняття в Академії

Філософське підґрунтя капоейри

Спілкуючись про бойове мистецтво, було просто неможливо не запитати, чому вибором Станіслава та його партнерів стала саме капоейра. Адже, окрім великого досвіду, є й інші мотиваційні важелі, які зумовили такий вибір. І, здається, про улюблене бойове мистецтво фахівець готовий був би розповідати годинами…

Виявляється, капоейра сприяє тому, аби дитина була адаптована до світу в різних напрямках. Станіслав наводить цікавий факт, що це єдине бойове мистецтво, котре визнане частиною нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Капоейра розвиває спритність, силу, витривалість, гнучкість.

Дитина може дивувати рідних та друзів своїми акробатичними трюками, та й, зрештою, отримувати задоволення від власних умінь сама. Може пробувати себе в ролі музиканта-аматора, стає більш соціально активною. У неї зникають фобії вийти до дошки у колективі, вийти на сцену. Одним словом, бойове мистецтво забезпечує всебічний розвиток.

Станіслав наголошує на тому, що для дитини дуже важливо відчувати себе частиною світу. І це важливе відчуття у наш час, на жаль, великою мірою втрачено. Тож основним завданням будь-яких позашкільних занять є допомогти дитині «відірватися» від гаджетів. Якщо ж вона починає займатися капоейрою, то стає спритною й винахідливою. Наприклад, на пікніку така дитина запросто використає відро у якості барабану й заграє на ньому біля багаття, ставши душею компанії.

Можливість захистити рідних

Довкола капоейри існує багато стереотипів. Один з них – що вона є більш соціальним явищем, аніж бойовим. Іноді можна почути навіть про те, що це бойове мистецтво є «танцювальним». Станіслав поділився власною точкою зору щодо цих стереотипів, навівши цікаві історичні факти.

«Насправді капоейра виникла понад 400 років тому у середовищі людей, котрі були рабами. Вони цим бойовим мистецтвом себе захищали. Тепер давайте перенесемося на 400 років у минуле та уявимо себе на місці цих людей. Чи захищалися б ви танцями, коли вас намагаються пригноблювати чи брати в полон? Відповідь очевидна. Коли ж згодом відмінили рабство, термін «капоейрист» став синонімом слова «бандит». Колишні раби, на жаль, стали заробляти на життя тим, чим уміли. Тому капоейра тривалий час взагалі була під забороною. Знову ж, уявімо сучасного бандита. Чи став би він займатися танцями або ж просто чимось не прикладним?», – каже тренер.

Бойове мистецтво капоейри

Розвиваючи свою думку, Станіслав поділився інформацією про те, чому на одному з історичних етапів капоейра почала асоціюватися саме з танцем. Свого часу йому розповів це один бразильський майстер. Виявляється, у часи, коли капоейра була під забороною, а люди продовжували з її допомогою виясняти стосунки, танцювальними рухами вони маскували бійку. Коли наближались правоохоронці, хтось давав звуковий сигнал – і починав грати барабан. Тоді чоловіки вихоплювали з кола спостерігачів жінок та починали з ними танцювати, тим самим рятуючись від кримінального покарання за бійку. Саме тоді капоейра й почала частково асоціюватися з танцями.

Про співвідношення понять «бій» і «мистецтво»

Співставляючи слова «мистецтво» та «бій», тренер говорить, що, з одного боку, вони є зовсім несумісними. Адже немає нічого «мистецького» у тому, що ти ламаєш комусь носа чи руку. Справжнє мистецтво – це пізнання себе. І бойове теж. Воно існує абсолютно не для вияву чи пропагування агресії.

«Людину не треба навчати вбивати. Навпаки, найбільше вбивств, за статистикою, у світі – коли жінка вбиває чоловіка. До слова, вона робить це звичайним ножем. Навіть не мисливським. Тому – якщо розбиратися у філософії бойових мистецтв, то людину не потрібно спеціально навчати, аби вона вміла вбивати. Тож тренери не вчать дітей агресії. Мистецтво – це самопізнання. Те, що ти даєш дитині через приклад правильної поведінки, залишається у неї в голові. Треба вкласти у свідомість вихованця щось моральне. Тому завдання тренера – навчити дитину використовувати бойове мистецтво для самопізнання, а не агресії», – каже Станіслав. 

А щодо самозахисту як такого він цитує східну мудрість: найкращий майстер бойових мистецтв – той, який може обійтися без бійки. Тому, коли потрапляєш у незрозумілу ситуацію, треба спробувати вийти з неї спілкуванням, усмішкою. Якщо ж бачиш, що ти сам, тобі не вибратися й вже ось-ось почнуть бити, немає нічого страшного у тому, щоб тікати. Це теж належний самозахист. Інша справа – коли йдеш з мамою, сестрою чи дружиною, то тут вже потрібно використовувати знання та навички з бойового мистецтва. Саме такої думки дотримується команда тренерів, яка навчає дітей капоейрі.

Капоейра та АТО

Коли людина з гарними навичками з бойового мистецтва потрапляє на війну, стає цікаво, чи допомагає це у самозахисті там – в умовах, коли в хід іде важке озброєння. У відповідь на це запитання тренер чесно зазначає: коли ворог на тебе цілиться з автомата, а ти на нього біжиш з ножичком і в результаті перемагаєш, так не буває. Однак швидкість та спритність, звичайно, є вагомими на війні.

Капоейра на війні допомагає абстрагуватися

«Якщо казати прямо, бойове мистецтво на війні допомагає, скоріш, не здуріти. Наприклад, коли на блокпості я починав займатися, то спочатку робив це сам. Потім нас було двоє, троє. А далі – половина блокпоста. Це дозволяло знімати стрес та допомагати у цій справі іншим побратимам. Хтось заливав свій страх чаркою. А я тренувався, аби абстрагуватися від того жаху, який був там», – ділиться спогадами тренер.

Про плани й подяку усім, хто сприяв

Нині, працюючи у мирному руслі та розвиваючи спортивний заклад, Станіслав ділиться планами команди засновників на майбутнє. Каже – друзі хотіли б відкрити мережу спортивних шкіл у різних містах. А також – перераховує усіх, без кого не було б Академії «КАПА» нині. Вдалим стартом власної справи тренери завдячують передусім батькам. Називають бойових побратимів Володимира Гупало, Володимира Мороза, Тараса Тимчака, Андрія Мазяра, Юрія Букію, Віталія Пудлика. Також серед тих, хто підтримав, була громада Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря УПЦ(КП). Активну участь брав Олександр Гнедов. Художниця Ольга Кобилянська створила чудову панораму Ріо-де-Жанейро, котра знаходиться на рецепції. А електрики Віктор Бріус та Олександр Дих з Волиньобленерго зробили усе необхідне для безперебійного електропостачання у закладі.

Так і далі, з девізом «Держава – це ми» та міцним плечем друзів поряд засновники Академії «КАПА» планують розвивати свою справу.

ЛЄНА ШТОРМ

Фото з відкритої сторінки Академії «КАПА» у Facebook