«Хочеться не проїсти життя!», або Чому власник відомої компанії взявся знімати телешоу

Бізнесмен з Володимира-Волинського став телеведучим. Олег Борбелюк, засновник і генеральний директор меблевої фабрики «Гербор-Холдинг», що експортує продукцію у 28 країн  світу, тепер ще й власник інформаційної  програми «В десятку» на інтернет-ресурсі «Володимир Медіа».

Ця новина стала топовою у місцевій громаді. Адже люди знають і звикли бачити Олега Борбелюка поважним, успішним підприємцем, котрий створив понад тисячу робочих місць, є найбільшим платником податків, великим шанувальником спорту, п’ять разів поспіль обирався депутатом міської та Волинської обласної рад. Проте він завжди залишався привітною і доступною для спілкування особистістю, благодійником, турботливим чоловіком і батьком двох доньок-красунь. Здавалось, усе в житті вдалось, все упорядковано, заробив авторитет, є й достаток… А тут, як сніг на голову – нова роль ведучого телепрограми! Що це: дозвілля, самопіар чи самореалізація? З таким запитанням журналістка Світлана Федонюк і прийшла у студію програми «В десятку», розміщену поряд з робочим  кабінетом  генерального директора ТзЗОВ «Гербор-Холдинг» Олега Васильовича Борбелюка. Відповіді підприємця-телеведучого вилились у велике інтерв’ю.

– Олеже Васильовичу, у відеоанонсі  авторської програми «В десятку» ви перезаряджаєте пістолет. У що чи в кого хочете поцілити?

– В десятку! (Олег Борбелюк сміється –авт.). У цікаву розмову з людьми, котрі впливають на наше з вами життя у місті, на Волині. Ідея програми визріла давно. Планую розповідати про тих, чия праця і думки варті уваги громади. Чимало моїх особистих знайомих, народжених у Володимирі-Волинському, стали успішними  у різних куточках планети, а вдома про них  відомо мало…

– Можливо, вони не нагадують про себе?

– Їх предки лежать у володимирській землі, тут їх пуповина. Ці люди люблять свою малу батьківщину, читають в Інтернеті про усе, що тут відбувається. Кожен успіх нашого міста наповнює їх серця радістю. Перше кохання прийшло саме тут, перше побачення, танці… Хіба таке забувається? Людям приємно спілкуватись, згадувати молодість. Вони мене пам’ятають з часів юності і довіряють свої спогади…

– Хто чи що підштовхнуло вас сісти у крісло ще й телеведучого?

– Усе почалось з жартівливого новорічного вітання (Олег Борбелюк посміхається - авт.). Йшов рік кроля. Я взяв живого кролика, посадив на стіл і записав відеопобажання. Це викликало приємний резонанс серед друзів. Захотілось зробити щось серйозніше, краще. Ми з дружиною та молодшою донькою заколядували на камеру. Як тільки виставили відео в Інтернеті, одразу посипались привіти й подяки. Знайомі й незнайомі люди телефонували з Канади, Великобританії, США… А друзі з Росії написали: піднімаємо тост за Україну, за силу традиції. Усе життя мені хочеться робити щось нове і щораз краще, а людський вік недовгий. Хочеться не проїсти життя! Мені завжди таланило на людей та ідеї. Люблю вчитись у мудрих. Цей процес безкінечний, до самої смерті…

– Олеже Васильовичу, даруйте, але ви зараз говорите як старша людина, мов пенсіонер, а не чоловік у розквіті сил і можливостей. Якісь такі декаданські нотки прозвучали… Чи це ваша життєва філософія?

– Колись, в єгипетському місті Луксор, на Алеї сфінксів, я стояв біля колони, споглядав ці величні споруди.  Наче вчора збудовано, а не  сім тисяч років тому. Не те що на віки, на тисячоліття збудовано… А життя людини коротке, 70-80 років. Ми маленькі комашки  у вічності… На острові Тенерифе бачив камені, яким близько 60 мільйонів років. Наше місто Володимир-Волинський тисячолітнє, а людський вік – менше ста. Треба встигнути зробити щось особливе, щоб тебе пам’ятали. Людина жива, поки жива про неї пам'ять.

– Вас знають тисячі людей як благодійника, ви буквально годуєте тисячу волинян і їх родини як роботодавець, ви законослухняний громадянин, турботливий батько двох доньок, у вас багато друзів… Добру пам'ять про себе ви вже забезпечили. Навіщо ще телепрограма?

– Я народився у сім’ї виховательки дитячого садка та наладчика обладнання. Із раннього дитинства мама «навантажувала» мене знаннями. Те, що діти у садочку вчили у п’ять років, я вже мусив знати у три...  Вихователі  залучали  мене до участі в усіх ранках і концертах. Велика шана таким педагогам, адже вони уміли в кожній дитині побачити іскорки таланту, розвинути його. У нас у групі, до прикладу, проводились заняття з музики, під час яких кожен грав на якомусь музичному інструменті. Пригадую, ми  вчили народну мелодію на цимбалах…

– Тобто, ваша артистична натура проявила себе ще у ранньому дитинстві?

– Пам’ятаю себе саме з трирічного віку, їду з дідом на возі і декламую йому «Бородіно». Уявляєте? Мій дід Михайло мав прізвище Писарчук. Розумієте, у давнину прізвища давали за щось… Дід був грамотним, обирався  головою  українського села Масловичі,  нині Грубешівського повіту Польщі, мав авторитет у громаді, умів дружити. Саме друзі його і попередили: вночі  деякі сили прийдуть вбивати людей, а село спалять… Дід  попередив  односельчан, щоб ті утікали, а сам з дружиною і трьома малолітніми доньками,  подався  у бік Володимира-Волинського. Лив дощ. Вони їхали возом розмоклою грунтівкою, прихопивши із собою лише найнеобхідніше.

Раптом, десь з темряви, почули гуркіт мотоциклів… На щастя, неподалік було кладовище. Сховались між могилами, позалягали разом із кіньми… Мамі тоді було два місяці, вона заплакала. Бабуся затулила їй ротик долонею, боялась, щоб дитячий крик не видав їх… Люди зі зброєю оточили кладовище, дали кілька автоматних черг, але не зайшли на територію. Цієї ж ночі дід дістався  переправи через річку Західний Буг. Там вже скупчилось чимало українців, пливли хто на чому… Дід розповідав як сім’я з чотирьох людей сіла у  дубову балію, однак на середині річки цей «човен» перекинувся. Усі четверо пішли на дно…  Тоді дід на спині коня переправив на інший берег по одній дитині, а сам плив поряд… На новому місці, у Володимирі-Волинському, розпочали все з нуля.  З часом збудували  хату, точнісінько таку, яка залишилась у Масловичах. Сьогодні в ній живе мій рідний брат Валентин Борбелюк, наймолодший онук діда Михайла.

– Вам теж, напевно, було нелегко, з нуля розпочати свій бізнес у часи, коли Україна лише ставала на ноги? І зараз нелегко, адже через війну  для вашої меблевої продукції закрились великі російські ринки?

– Знаєте,  один православний святий у князівські часи успішно торгував соболями з Європою. Якось він почув від монаха: не так буде як ти хочеш, а як Бог дасть. Той чоловік  дуже розбагатів, проте не забував допомагати святим обителям. А наприкінці життя роздав своє майно монастирям і сам прийняв постриг. Згодом його визнали святим. Нічого злочинного у бізнесі немає, якщо бізнес не злочинний. Щоб бізнес розвивався, ним треба займатись. Мене  і в житті, і в підприємництві рятує віра у святе. Читав в Інтернеті, благовірний князь Олег Брянський приїздив у зимову резиденцію князя Володимира, у Зимне. Бо одна з дружин Володимира доводилась йому рідною сестрою. Саме на Волині, на володимирській землі Олега Брянського навчили будувати церкви, змінили його свідомість, згодом його проголосили святим… У ті часи, коли багатство вимірювалось кіньми, воїнами і перемогами у війнах, люди теж прагнули  дружньої розмови,  мудрості, хотіли нових вражень… Саме за чимось новим князь Олег і їхав з Брянська  у Володимир кілька місяців. А щодо бізнесу, якщо одні ринки закриваються, то інші неодмінно відкриються. От  нещодавно на меблевому форумі у Кельні ми підписали угоду про торгівлю з Китаєм та кількома європейськими країнами. У світі є багато можливостей і шляхів розвитку як особистості, так і підприємництва. Є багато мудрих людей, у яких варто переймати досвід. Один з володимирських керівників, директор «Вуглерозвідки» Володимир Селінний, якось сказав мені в юності: «Олег, ти будеш великим керівником, бачу в тобі до цього дар. Приходь до мене частіше, поговоримо, вип’ємо чарчину». Я не повірив. Але гендиректором таки став (сміється –авт.).

– Сьогодні, коли ви вже утвердились як особистість і керівник, ви  почуваєтесь лідером, провідником, генератором ідей?

– Під час навчання у Луцькому  педінституті, на кафедрі військової підготовки,  наша команда стала чемпіоном СРСР у конкурсі студентських мініатюр – СТЕМ. Тоді москвичі посіли друге місце, а ленінградці - третє. Мене нагородили грамотою за  виконання яскравих сценічних образів, запросили стати солістом рок-групи, ведучим на телебаченні. Відмовився, бо хотів повернутись додому і розпочати щось своє… У гуртожитку ми самі писали сценарії, а потім із подивом побачили  свої ідеї в телевізорі - у масляковській вищій лізі, в одеських кавеенщиків.  Плагіат… Життя тоді було веселим, але бідним. Ми навіть не мали грошей на квиток до Москви. Нас з братом виховувала одна мама. Союз розвалився…  Пам’ятаю, коли мене запросили продовжити навчання, то стипендія аспіранта була 120, а вживаний візочок для моєї новонародженої донечки коштував 180… Саме тому я відмовився вступати в аспірантуру. Треба було дбати про родину, заробляти гроші. Так я став бізнесменом, не з великого бажання, а через обставини. Думаю, 90 відсотків людей в Україні працюють не там, куди прагне їх душа…

– Тобто, ваша авторська програма «В десятку» запізнилась на  років 25?

– А ви таки уважний слухач (посміхається – авт.). Десь так, запізнилась. Але тепер у мене є все, щоб реалізувати свої давні плани. Головне, навіть, не гроші, головне, що є бажання. Ще трішки часу і все вийде.

– То, можливо, ви неправильно обрали професію, рід занять? Ви ж у душі артист? Чи за допомогою програми розкручуєте свій новий імідж до виборів мера Володимира-Волинського, як пишуть деякі місцеві ЗМІ?

– Сьогодні для мене крісло мера –  вже не на часі,  переріс це. Хоч у місті багато треба зробити, щоб  підняти його на якісно новий рівень. За Польщі Володимир двічі по п’ять років посідав перше місце по красі і чистоті серед середніх за розміром міст. Якось в інституті нам дали завдання написати реферат про свої  міста чи села. Я пішов у бібліотеку, опрацював усю літературу з історії Володимира. Отримав «відмінно».  І засвоїв на усе життя: у моєму місті завжди було багато націй і релігій – юдеї, православні, католики, мусульмани, лютерани… Різні були люди, але жили дружно.  А коли підступав зовнішній ворог – рятували одне одного…

– Тобто ви особисто мером не плануєте стати? Тоді кого підтримаєте на прийдешніх виборах? Усі бачать, що у вас великий авторитет і колектив…

– Підтримаю чесного, того, хто справді любить людей Володимирщини… Моя мрія – зробити так, щоб люди у Володимирі-Волинському жили комфортно і радісно, народжувались, навчались, працювали і тут достойно помирали.  Щоб тут було усе, що може містити в собі місто як населений пункт. Не шукаю своєю програмою сенсації,  шукаю людей, котрі не несуть у собі негатив. Мені у житті є чим зайнятись окрім «мерства», на мені лежить відповідальність за потужне виробництво, колектив.

– Перший випуск вашої програми «В десятку» громада зустріла по-різному: хто оваціями, хто мовчанкою, а хтось і критикує вибір героя…

– Можливо, молоді не дуже цікаво, а от люди старші сприйняли позитивно, адже розуміють внесок героя програми у розвиток нашої громади, пригадали  свою молодість. Микола  Веремчук чи не усе своє трудове життя віддав місту, багато років був заступником мера. Є влучне прислів’я: справами праведними не побудуєш палати кам’яні Мене, як автора програми, не хвилює слава, а, перш за все, цікавлять людські стосунки. Хочу, щоб мої глядачі розуміли, що життя - не проста річ, щоб вчились у мудрих та уміли жити гарно у гарному місті, в гарній Україні. Мені болить душа за Україну, колись це була чи не п’ята економіка світу. А сьогодні в Монголії, куди ми продаємо меблі, середня зарплата 500 доларів США, а в Україні 150-200…Я вмію робити гарні меблі для людей з 28 країн світу, сподіваюсь з часом зробити і гарну телепрограму для волинян.

– Привідкрийте авторську таємницю: кого глядач побачить в наступних  випусках програми «В десятку»?

– Наразі склав список із 30 успішних особистостей краю. Це викладачі і професори, зокрема ректор мого рідного Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Ігор Коцан. Спробую запросити директора птахофабрики «Епікур» Аліну Сич, ще багатьох цікавих керівників та роботодавців.

– Олеже Васильовичу, якби ви свого часу вступили в аспірантуру, то сьогодні б, з вашою жагою  до навчання, були б вже теж професором…

– Кожен з нас може стати професором свого життя, якщо буде добре, професійно виконувати свою роботу. Якою б скромною чи престижною вона не була.  Завжди кажу це своїм дітям, бо маю власний приклад. Завдяки  успішній службі в армії  отримав рекомендацію до вступу у вищий навчальний заклад. А служив у Німеччині, в окремій розвідувальній бригаді спеціального призначення парашутно-десантних військ. Після інституту запропонували продовжити навчання в аспірантурі, на кафедрі психології чи фізіології. На вибір.  А ще - роботу на митниці, одразу посаду начальника пункту пропуску «Ізов» - бо вже мав за плечама військо і диплом. Відмовився.  Мріяв і мрію творити щось своє. Життя надто цінна річ, щоб його проїдати…

 Світлана ФЕДОНЮК

Фото і відео з родинного архіву Олега Борбелюка