Один день з життя українських заробітчан на велосипедному заводі в Словаччині

14 Червня 2019, 16:39
Один день з життя українських заробітчан на велосипедному заводі в Словаччині 6841
Один день з життя українських заробітчан на велосипедному заводі в Словаччині

Це доволі невелике підприємство заснувала група друзів кількадесят років тому. На початку бізнес був «сімейним». Поступово виробництво розширювалося. Восени минулого року перші українці приїхали монтувати словацькі велосипеди.

«Нічого не чути… Алло! Чуєш?! Нема інтернету», кілька соковитих матюків – і зрештою «поговоримо пізніше, бо зараз всі дзвонять, то вай-фаю не вистачає», – слова, які щовечора лунають із усіх кімнат будинку на вулиці Залізничній у словацькому містечку Сеніца.

Затишне, з населенням типового українського райцентру, це місто ніби створене для тихого розміреного життя: невисокі будинки, зі смаком облаштовані подвір’я, і обов’язково – квіти перед хатою, багато зелені, тротуари, яскраві, оновлені радянські п’ятиповерхівки з просторими дворами, де навіть діти і собаки граються майже безшумно…  

Словацьке містечко Сеніца
Словацьке містечко Сеніца

Словацьке містечко Сеніца
Словацьке містечко Сеніца

Мешканці цього містечка вважають українців із будинку на Залізничній доволі гамірним народом. Мешканці цього містечка не знають, що у триповерховому будинку на 6 квартир та півсотні українців є всього один роутер, який безпристрасно вирішує, хто сьогодні поговорить з рідними, а хто – ні.

«Сьогодні працювали 12 годин. Іду митися, приготую щось їсти на завтра – і спати».

Розмови з рідними майже ідентичні. Як пройшов день, що робили, чи багато було роботи, що болить, що приготувати… Хтось розмовляє швидко. Хтось може годинами слухати розповіді про те, як справи вдома, і розпитувати все до найменших деталей. Хтось може ображено ревнувати чоловіка чи дружину, які лишилися вдома. Але після розмови телефони заряджаються, а кухні шести квартир наповнюються втомленими заробітчанами, що займають чергу до електроплити. 

Пахне у будинку на Залізничній дешевим пивом, їжею та брудним взуттям. Втома навчила мешканців не зважати на ці аромати. Як і на неприбрану сходову клітку, невимите вікно чи плями на різних поверхнях спільних кімнат.

Світло у вікнах тут зникає доволі швидко. Зникає, щоб знову з’явитися о п’ятій ранку – розпочати черговий 12-годинний робочий день.

У триповерховому будинку на 6 квартир проживає півсотні українців
У триповерховому будинку на 6 квартир проживає півсотні українців

Українці із будинку на Залізничній працюють на велосипедному заводі. Йти до роботи не більше 10 хвилин неквапливим, розміреним, як життя словаків, кроком. Тому о 05:40 невеликими групками заробітчани покидають будинок.

Будівля велосипедного заводу не належить до тих, що кидаються в очі випадковим перехожим. Старі ранньорадянські складські приміщення переобладнали, добудувавши кілька крил та розділивши на зони. Це доволі невелике підприємство заснувала група друзів кількадесят років тому. На початку бізнес був «сімейним». Поступово виробництво розширювалося. Восени минулого року перші українці приїхали монтувати словацькі велосипеди.

З минулої осені щодня словаки й українці велозаводу сонно бажають одне одному доброго ранку, бо слова ці на обох мовах звучать однаково. Потім працівники поспішають до кавомату за порцією бадьорості. О 05:50 запускають конвеєр, і робота починається.

Цей завод пахне гумою і металом. У повітрі літає пилюка, а з радіо безперервно лунають різні новини та чомусь щоразу однакова музика. Працювати тут не надто важко. Операції на «лінці» (конвеєр – авт.) розділені таким чином, що кожному дістається комфортний шматок роботи. Крім лінки, є ще різні підготовчі операції, зокрема розпаковування велосипедних рам, готування керма, крил, амортизаторів, монтаж вбудованих замків, електричних систем, складання сидінь тощо.

Окремо працює колесарня (українці називають її «колісницею»), кімната для запаковування велосипедів та склад. Кожна операція має певний рівень складності. Так, для роботи на складі ніколи не беруть жінок, адже піднімати готовий дорослий велосипед із мотором не завжди під силу навіть міцно збудованому чоловікові. Особливо тоді, коли за зміну доводиться робити це кілька сотень разів.

Велосипедний завод у словацькому містечку Сеніца
Велосипедний завод у словацькому містечку Сеніца

Порозумітися зі словаками також доволі легко: мови наші дуже схожі. Однак, з назвами велосипедних деталей та інструментів на початку можуть виникнути труднощі. Тому частіше на заводі показують, а не пояснюють.

Перше слово, яке варто запам’ятати працівнику-початківцю – «ріхло» (швидко – авт.). Досвідчені працівники заводу витрачають на певну операцію мінімальну кількість часу, і часто підганяють новачків, аби не вибитися з графіку. Словаки та українці мають однаковий обсяг роботи. І хоча деякі наші співвітчизники іноді нарікають, що конвеєр для них вмикають швидше, ніж для словаків, це скоріше данина давній заробітчанській традиції говорити про складність і несправедливість долі, аніж реально зафіксований факт.

Звуки виробництва, радіо на фоні та голосні перемовини майстрів і звичайних працівників тут гармонійно зливаються у голос велозаводу, який за зміну замовкає всього двічі. Перерва на обід триває годину. Потім, ближче до другої дня буде ще одна невеличка перерва. За цей час можна встигнути наїстися, порозмовляти, подивитися серію «Гри престолів» чи сходити до найближчого магазину. Окрім того, керівництво заводу доволі лояльне до «перекусів» під час роботи, якщо, звісно, це не гальмує виробничий процес.

Інтернету для працівників тут не передбачено, але вже кілька заробітчанських поколінь із рук у руки таємно шириться пароль до службового WІ-FІ, героїчно роздобутий кимось із перших українців на заводі.

О 14:20 рух на заводі пожвавлюється: це словаки збираються додому після важкого восьмигодинного робочого дня. Вони співчутливими поглядами проводжають своїх українських колег, для яких робочий день завершиться тільки через чотири години.

Вони не знають, що зайві чотири години – це той заробіток, заради якого півсотні людей покинули свої сім’ї, свій дім, друзів, відмовилися від дозвілля і розваг, та щодня кілька місяців поспіль ділять побут із чужими людьми. Що за ці додаткові чотири години хтось в Україні полікує зуби, з’їздить на море, збудує будинок чи заведе породистого пса. Хтось відправиться мандрувати Європою, чи поїде грітися на єгипетських пляжах. Хтось заплатить за навчання дітей чи покінчить з кредитом, який необачно взяв багато років тому. Що ці чотири години віддаляють їх від моменту, коли доведеться повернутися у будинок на Залізничній, зайняти чергу в душ, до плити та інтернету, готувати вечерю і чекати завтра, яке мало відрізняється від незліченної кількості попередніх днів.

«Нічого не чути… Алло! Чуєш?! Нема інтернету», кілька соковитих матюків – і зрештою «поговоримо пізніше, бо зараз всі дзвонять, то вай-фаю не вистачає...

Словацьке містечко Сеніца
Словацьке містечко Сеніца

Словацьке містечко Сеніца
Словацьке містечко Сеніца

Людмила РОСПОПА

Коментарі
10 Червня 2019, 20:24
Щось кисло
14 Червня 2019, 01:47
Заробляй і повертайся домів здоровою!
18 Червня 2019, 00:23
прочитал..с наслаждением.. очень понравилось как ты выражаешь свою.. мысль))) как будто прогулялся..по заводу..и дому..которые были описаны.)
Коментар
26/11/2021 П'ятниця
26.11.2021