Від 200 доларів у кишені до власного бізнесу: як українка з чоловіком відкрила ферму у Польщі

У Польщі перебуває понад два мільйони українських громадян, це приблизно 7 % від усього населення країни. Українські трудові мігранти найчастіше обирають Польщу з-поміж країн ЄС: здебільшого через близьке географічне розташування, рівень прибутку та низький рівень мовного бар'єра. 

Українка Наталія Новік 7 років тому приїхала навчатися в магістратуру до Варшави та залишилася в країні після навчання. Зараз має власний аудиторський бізнес та розбудовує ферму разом із чоловіком. Вона розповідає про свій шлях адаптації у новій країні: від перших університетських пар  до створення власного бізнесу. Далі — пряма мова героїні. Розмова відбулася у рамках проєкту «ВСЕ спочатку» про життя жінок в еміграції.

 Ірина Циковська, авторка проєкту ВСЕ спочатку про життя жінок в еміграції

Магістратура і пральня

У 2014 році я поїхала в США за програмою work&travel (програма міжнародного культурного обміну для студентів, що дозволяє подорожувати та працювати) і закохалася в цю країну. По приїзду в Україну хотіла повернутися в США, але варіантів було небагато. На той час я закінчила бакалаврат філологічного факультету університету в Сумах.

Батьки були проти моєї ідеї переїзду на інший континент. Просили отримати закінчену вищу освіту, а далі бути вільною у своєму виборі. Ми дійшли компромісного варіанту: навчання на магістерській програмі в Польщі.

Я відразу почала відвідувати курси польської мови та готувалася до вступу. У Польщі стався шок: я зовсім не могла спілкуватися, хоча понад рік вчила польську. Навчання в Польщі відбувається англійською, польською або обома мовами. За навчання треба платити, вартість залежить від мови викладання: на польській вдвічі дешевше вчитися, ніж на англійській. Тож я вибрала найбюджетніший варіант.

Подорожі завжди були моїм захопленням, тому я обрала туризм. Але швидко розчарувалася: хотіла отримати нові практичні знання, проходити стажування в різних туристичних інституціях. Моє ж навчання передбачало написання наукової магістерської роботи (практику студенти проходять, навчаючись на бакалавраті). З викладачами пощастило, вони були лояльними до студентів і дозволяли робити доповіді англійською.

Весь час навчання я поєднувала з роботою. Інколи  — з кількома.

У Варшаву я приїхала з 200-300 доларами у кишені. Навіть не знала, що треба мати більший бюджет, щоб заплатити депозит за квартиру. Добре, що була знайома батьків, яка допомогла знайти першу роботу. Це була пральня.

Я працювала по 12-14 годин щодня, навіть у свята. Заробляла небагато: 8,5 злотих за годину, коли поляки за таку ж роботу отримували 17-20 злотих. Але ця робота, часто нічна, допомогла оплачувати житло, ходити вдень в університет. А ще  — підтягнути мову, бо серед персоналу майже не було українців. А головне  — це стимул шукати кращий варіант роботи.

Заробленого бракувало для життя, тому я шукала підробіток. Так почала працювати в аудиторській фірмі перекладачем. Паралельно готувала документи для отримання туристичної візи в США та закінчувала магістратуру.

Читайте також: П'ять історій про підприємиць від Бізнес.Району

Пошук невідомого: шлях до власної справи

Одне з моїх знайомств на роботі переросло у серйозні стосунки. За кілька місяців я уже отримала візу в США, але чоловік, поляк за національністю, був не готовий переїжджати жити в іншу країну. Я зіштовхнулася з вибором: або шукати американську мрію і поринати в невідоме, або залишитися в Польщі з коханою людиною. 

Ми поїхали до Америки на медовий місяць, і там я по-іншому подивилася на країну. Ейфорія від першого знайомства вивітрилася, я подивилася на країну тверезим поглядом. І вирішила повертатися до Польщі.

Там чекав виклик: досі я не присвячувала багато часу мові, бо сприймала Польщу як проміжну станцію. Але пізніше почала працювати з чоловіком у власній аудиторській фірмі. Ведення бізнесу в Польщі потребує багато зусиль, і саме на роботі я повноцінно вивчила польську мову. Працювала по 18 годин. Ми з чоловіком були першими, хто приходив і останніми, хто йшов з роботи. Були місяці, коли ми виходили в нуль, а то й і мінус.

Через чотири роки роботи в компанії у мене сталося вигорання. Я хотіла перейти в корпорацію, де є чіткі правила, графік та одна сфера відповідальності, а головне — фінансова стабільність. Напевно, єдине, що мене стримувало — це подорожі. Ми намагалися кожні два місяці кудись виїжджати, а в корпоративному секторі ти обмежений з відпустками.

Я мала далекоглядну ціль повернутися до туризму. А у чоловіка, виявляється, була таємна мрія: переїхати в село та займатися фермерством. Але про це я дізналася лише через 3 роки нашого шлюбу. Коли чоловік хотів купити землю на Мазурах (рекреаційний регіон в Польщі) очікували, що це буде різновид дачі. Але коли почали шукати землю площею більше ніж 10 гектарів, мрія переросла в ціль. 

Ми довго не могли її купити землю: мені, як українській громадянці, потрібен був відповідний дозвіл із МВС, на який чекала рік.  Отримавши його торік, ми купили землю та почали будувати власну ферму. Зараз у нас уже понад 100 тварин.

Перші пів року життя на фермі виявилися для мене цілющими — нарешті я могла зупинитися через 6 років марафонського забігу. У мене стався неймовірний творчий прорив: я почала писала вірші, книги, знімала відео. Я розквітала разом із природою. Я завжди була міською дівчиною, хоча з дитинства обожнювала тварин, і підлітком долучалася до роботи організації з захисту тварин.

Ми паралельно займаємося аудиторським бізнесом та фермерством, живемо і на хуторі, і в столиці водночас. Якщо раніше ми шукали в мережі авторські маршрути для подорожей, то тепер стрічка пошуку браузера заповнена запитами: яку породу корів вибрати,  а що це за порода хайлендер. 

Раніше я не могла розрізнити качку від гуски, все переглядала в youtube. Нас багато разів обманювали, особливо коли ми казали, що є фермерами-початківцями. Наприклад, я дуже хотіла курочок, які несуться різнокольоровими яйцями, а нам продали іншу птицю натомість.

Я мріяла мати оленів, і коли в березні 2020 року ми переїхали на хутір, то придбали двох самок та одного самця-альбіноса. Так вийшло, що самки відразу втекли з-під огорожі, бо ми не врахували висоту. А самця-альбіноса я приручала щодня, ми потрохи здружувалися, він дозволяв себе гладити, приходив до мене поніжитися. Весь цей час він ходив разом з коровами та вважав себе частиною їхнього стада. Але одного дня сусідські собаки напали на корів, вони всі втекли разом з оленем. Корів вдалося повернути, оленів — ні.

Я сильно перенервувала, коли почала хворіти одна із корів — запалення легень.  Неможливо передати, коли тварина дивиться тобі в очі та сподівається, що ти їй допоможеш, а ти нічого вдіяти не можеш. Тільки чекаєш лікаря, який невідомо, чи приїде, бо хутір далеко. Після цього я почала шукати ветеринарні курси. Хотіла піти вчитися помічником ветеринара до поліцеальної школи (аналог українських професійних коледжів), але виявилось, що останній набір за цією спеціальністю був у 2020 році. 

Зараз можна здобути таку освіту тільки у вищих навчальних закладах, а на стаціонар просто фізично не можу. Можливо, буду проходити практику у ветеринара, як волонтер допомагати з тваринами й вчитися базових речей.

У нас немає постійних працівників. Я відповідаю за тварин, чоловік — за будівництво, бо хочемо зробити повноцінний комплекс для відпочинку.

Першочергово ми планували відчинити двері для відвідувачів ще торік. На території є будинок, зведений 1964 року, і ми вирішили його не зносити, а реконструювати, будівельні роботи продовжуються до сьогодні.

Трохи складно поєднувати два різних бізнеси, але поки тільки аудиторська компанія приносить прибуток. Якщо одного дня я у Варшаві, бо маю ділові зустрічі і прокинулась о 4 ранку, то спати через такий графік піду не раніше, як опівночі. Але коли бачу результат, сили автоматично з'являються. 

Коли приїжджаю на ферму, мене завжди хтось біжить зустрічати. Є улюблениця-овечка, яку я годувала кожні 3 години протягом місяця. Розумію, для чого живу, що тваринки без мене не виживуть. Так мрія чоловіка стала нашою спільною справою.

Читайте також:  Сім історій про мікробізнес, який заснували творчі волинянки