Об'єднані дунайкою: амбасадорка Бессарабії організовує тури для мам і дружин загиблих та полонених воїнів
-
-
>
-
>
-
>
1371
Оксана Левкова – відома громадськості як бренд-менеджерка Бессарабії та популяризаторка локальних продуктів краю, таких, як дунайський оселедець та вироби місцевих крафтярів. До початку повномасштабного вторгнення Росії вона організовувала тури Одещиною для своїх друзів та всіх охочих дослідити регіон.
З осені 2022 року Оксана зосередилась на організації турів для матерів та дружин полонених і загиблих воїнів. Вона переконана, що такі подорожі допомагають жінкам «вийти з матриці» повсякденного стресу і трохи відновитися.
Журналістка видання Бізнес.Район поспілкувалася з волонтеркою і дізналася, як їй вдалося за 11 місяців зібрати понад 360 тисяч гривень на мандри та до чого тут дунайка.
Передісторія. Хочу прожити в Бессарабії хоча б якийсь шмат життя
За понад 20 років роботи в громадському секторі Оксана об’їздила майже всю Україну. І влітку 2018 року, на запрошення друзів з Кілії, поїхала читати тренінг в один з останніх невідвіданих нею регіонів – Бессарабію.
«Моя бабуся, по маминій лінії, родом з Одеської області. Тепер, з роками, я розумію, якою вона була гостинною та душевною. Як любила посиденьки з друзями, танцювала, грала, співала та вміла абсолютно все – саме так, як люди з цього краю», – розмірковує жінка.
Під час поїздки Оксана навіть натякнула друзям, що хоче прожити в Бессарабії хоча б якийсь шматок життя. Але Кілія їй не підходила. Потрібно було місце з більш розвиненою інфраструктурою та залізничним вузлом, щоб друзі могли легко приїжджати в гості.
Навесні 2019 року жінка вирішила ще раз поїхати на Одещину і зняти невеликий відеопроєкт про ці місця, бо, як виявилося, ніхто з її 12-тисячної спільноти її фейсбук-сторінки нічого не знає про південь Одещини.
«Я знайшла відеографа й чкурнула знімати сюжети про місцевих ентузіастів та підприємців. Ще трохи поїла дунайки й остаточно прийняла рішення», – посміхається жінка.
Влітку 2019 року вона закрила всі проєкти та переїхала до Ізмаїла. Там вона почала писати про місцеві смаколики та виноробство і дуже швидко зрозуміла, що всю продукцію можна рекламувати на свою фейсбук-аудиторію. На вторговані гроші Оксана закуповувала в державного підприємства «Картографія» мапи, атласи та книги та розвозила їх по школах, бібліотеках та музеях, таким чином пропагуючи українське. Паралельно вона зайнялася розробкою туристичних турів, головною фішкою яких було відвідування місцевих виробництв.
«Важливим аспектом для мене було продовжити те, чим я займалася вже пів життя. Одещина має дуже багатонаціональне населення, і у 2015 році тут навіть була спроба створити Бесарабську Народну Республіку. Тому я принципово прагнула налагодити діалог між місцевими жителями та активними проукраїнськими лідерами думок, яких сюди привозила», – пояснює дослідниця.
За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення їй зателефонувала власниця житла, яке вона винаймала протягом трьох з половиною років, і повідомила, що продала квартиру. Це означало, що Оксана повертається до Києва, оскільки взимку туризм у Бессарабії ще менш поширений, ніж влітку, хоча і влітку він не надто активний.
«Я зібрала 13 коробок речей і переслала їх з Ізмаїла на Київщину. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Декілька місяців я перебувала в батьківській квартирі у Львові, а на початку літа повернулася до Київської області, яку тоді вже повністю деокупували», – пригадує Оксана Левкова.
Щоб мікроавтобус катався по Бессарабії потрібно 100 000 гривень. Хто за все платить
У вересні 2023 року Оксана зідзвонилася зі своєю знайомою Наталією Єпіфановою. З розмови вона дізналася, що її рідний племінник потрапив у полон і перебуває за ґратами в одній із російських катівень.
Наталія почала гуртувати навколо себе таких самих постраждалих жінок, які чекають рідних з полону або вже когось втратили, і невдовзі зареєструвала громадську організацію «Вояцький визвіл». Перші тури Київщиною Оксана і Наталія організували спільно.
«Я відвезла жінок на медоварню «Медовий Спас» в Броварах. Там дуже крута локація, в яку інвестували близько мільйона доларів. Дехто думає, що там якісь чоловіки в солом’яних брилях щось варять, але насправді це велике підприємство. Жінкам сподобалося. Десь тоді я зрозуміла, що можна не тільки по Київщині та Поліссю їздити, а й возити цих жінок ще й на мою улюблену Одещину», – каже волонтерка.
У червні 2023 року разом із представницями «Вояцького визволу» Оксана проводила пресконференцію, де розповідали про те, як наших військовополонених катують голодом. Тоді вона ще більше перезнайомилася та подружилася з мамами та дружинами полонених, загиблих, закатованих до смерті, зниклих безвісти.
У жовтні вперше за довгий час, разом із дружиною військовополоненого Галиною Жильченко, Оксана вирушила на південь. На цю поїздку волонтерка зібрала серед своїх фейсбук-друзів 6 448 гривень.
«Галині настільки сподобалось, що вона почала розповідати про це знайомим жінкам з громадської організації, тому довелось швидко відкривати наступний тур вже для цілої групи», – пояснює Оксана.
Зі слів Оксани, вона користується фінансовою підтримкою френдів з 2012 року. Маючи потужну спільноту в фейсбуці, яку сформувала за роки роботи в громадському секторі, Оксана перебравшись на Бессарабію активно рекламувала і продавала – вина Ірини Польшакової, сири та паштети з бринзарні Лариси Титикало, балканські смаколики від українських болгар Наталії та Сергія Русєвих.
Після війни Оксана займається лише дунайкою. Сезон дунайського оселедця починається в березні й триває до червня.
«Я чула, що у Вилковому є півтора десятка риболовецьких команд. Особисто я співпрацюю з людьми, які не хочуть публічності. І це не тому, що вони депутати, просто мають багато знайомих, які їх і так смикають. І щоб мої френди на них не «нападали», мені делегували певні обов’язки та попросили ніде не тегати. В результаті я вже четвертий рік підряд кожної весни даю власникам списки тих, хто хоче замовити рибу. З кожної коробки маю 50 гривень», – розповідає Оксана Левкова.
Жінка каже, що дехто сміється, що, мовляв, це ж скільки треба продати, щоб назбирати на поїздку. Але вона наголошує, що на тури вони заробляють не тільки дунайкою.
«Я, на жаль, постійно проводжу збори. За інших обставин я б цим не займалась, але війна змушує. Часто люди просто скидаються без всякої риби. Наприклад, є в мене знайома українка, яка давно живе в Чехії, і просто перекидає гроші, бо розуміє, що пошта не пропустить оселедець в таку спеку до Праги», – роз’яснює волонтерка.
Щоб мікроавтобус катався по Бессарабії потрібно 100 000 гривень. В автобус поміщається 15-18 жінок. У середньому за три дні на людину витрачають 8500 гривень. Це з розрахунком, що жінки заселяються по двоє-троє в один готельний номер. Але бувають нюанси.
«Одного разу ми привезли групу жінок на равликову ферму поблизу Ізмаїла. Прекрасно провели час, бо там шикарний власник Андрій Ширенков. До речі, батько загиблого хлопця. Він дуже гарно нас прийняв і після трьох годин нашого перебування не взяв з нас ні копійки», – каже організаторка турів.
Отже, за 11 місяців френди та підписники Оксани скинули їй на такі тури 367 150 гривень. Для поїздки Галини у жовтні 2023 року – 6448 гривень, для поїздки цілого мікроавтобуса у квітні 2024 року – 129 900 гривень, для поїздки групи жінок у червні 2024 року – 104 015 гривень. А на тур, що відбудеться наприкінці серпня 2024 року, волонтерка вже зібрала 126 787 гривень. Причому 88 700 гривень зібрала на свій День народження – 2 серпня.
«Ми подавалися на різні гранти, але нічого не вдається виграти, тому що великі фонди вважають, що це все розваги. А ми, як суспільство, живемо рівно через те, що її син сидить в полоні або загинув у Маріуполі. І якби він не загинув, то я б каву у Львові не пила. Я готова перед ними стати на коліна і просити вибачення за те, що пила каву поки їхні сини і доньки гинули, але вони тільки відмахуються», – каже жінка.
Оксана Левкова мріє організовувати тури пам’яті. Бо є багато діячів, які загинули за останні два з половиною роки, але так і не отримали гідного вшанування.
«Оля Павленко – це кулінарна дослідниця, яка загинула в результаті ракетного обстрілу торгово-розважального центру в місті Кременчук у червні 2022 року. Я її особисто не знала, але вона була дуже впливовою громадською діячкою. Мені здається, що треба тури присвячувати таким от кулінарним дослідникам, як Оля. Чи будь-яким іншим класним людям з різних регіонів. Вони ж теж десь подорожували, з кимось були знайомі і їздили цікавими локаціями», – розмірковує громадська активістка.
Тепер інформація про тури розлетілась і Оксана хапається за голову, бо потрібно ще більше грошей та автобусів, які будуть катати по Одещині.
«Але, Слава Богу, стали притягуватися дівчата, які пропонують їхати замість мене. Я звісно багато що можу, але все одно було б ефективніше, щоб ще хтось їздив», – пояснює жінка.
Члени команди – партнери. Хто все це робить
Оксана Левкова підкреслює, що члени команди – партнери, які живуть переважно на Одещині, і це дозволяє ефективніше організовувати роботу. Така співпраця дає змогу поєднувати все: від логістики до культурної програми та психологічної підтримки.
«Це все дуже різноформатна діяльність. Нема сенсу сидіти в офісі в Києві й дивитись один на одного», – наголошує Оксана.
Так партнером жінка вважає власника автопарку, який вже не один рік возить її групи по Бессарабії. Професійних гідес Ларису Красильникову, яка розказує цікаві історії про Одесу та Любов Клим із міста Сарата, яка розповідає жінкам про німецьких колоністів. Власницю виноробні в Ізмаїлі Ірину Польшакову, яка часто підстраховує і допомагає з організаційними моментами. Власницю бринзарні Ларису Титикало та відому одеську гастроблогерку Юлію Сущенко.
«Десь чотири місяці тому мені написала докторка психології з Канади Світлана Комінко. Вона стежить за моєю сторінкою давно, але нещодавно зрозуміла, що те, чим я займаюсь, їй теж близьке», – розповідає волонтерка.
Світлана очолює фундацію українців Канади (Maple Hope Foundation). І запропонувала, що профінансувати поїздку для кількох жінок.
Зі слів волонтерки, її ініціатива весь час обростає новими людьми, які хочуть допомагати. Так доєдналась косметологиня, яка безплатно декілька разів на тиждень приймає постраждалих жінок. Або місцеві жителі пропонують безплатно поспівати у Білгород-Дністровському районі.
Так «притягнулась» й авторка книжки «Як пережити втрату дитини і не збожеволіти» Лариса Бредельова. Вона скинула Оксані 101 примірник книжки, які та роздає мамам.
Спочатку в мене було 10-15 знайомих постраждалих жінок… Зараз їх сотні. Для кого це все
Спочатку Оксана брала жінок для подорожей зі спільноти «Вояцького визволу». На той момент у їхньому вайбер-чаті було близько 800 учасниць. Але не всі могли або хотіли їхати.
«Є пару основних причин. Наприклад, немає з ким залишити дітей, або приглянути за городом чи господарством. Або ж треба трохи часу, щоб відійти, бо лишень дізнався про втрату», – каже волонтерка.
Так Оксана потроху відбирала учасниць, а далі почала знайомитися з жінками з різних підрозділів та організацій, які теж перебувають у подібних обставинах.
«У червні 2023 року, коли ми готували пресконференцію, у мене було 10-15 знайомих жінок, які є мамами та дружинами полонених і загиблих. А зараз у мене їх сотні. Я обросла цими зв'язками», – наголошує волонтерка.
Організаторка пояснює, що мікроавтобус на три дні стає для цих жінок цілим всесвітом. Тут в колі однодумців вони «відриваються на повну». Відвідують устричні та равликові ферми. Купаються в морі, озерах та в Дунаї. Куштують рибу та вино.
«Є принцип маятника: якщо ти знаходишся в крайній лівій точці, то коли відпускаєш маятник він опиняється не посередині, а в крайній правій точці», – пояснює Оксана.
Жінки нарешті залишають своїх дітей та інших родичів і потрапляють в закритий простір з такими ж, як самі. Ті самі проблеми, ті самі ускладнення зі здоров’ям і той же вектор «підняти себе з дна».
«Часто чую таке «родичі, сусіди й друзі нас не розуміють». Але чудово знаю, що друзі, куми й свати просто не знають, що цим жінкам казати. Добре, що тепер почали трошки з'являтися психологічні порадники», – наголошує організаторка туру.
Волонтерка каже, що повторно в подорожі просяться і старі клієнти, яких возила ще до повномасштабки, і мами та дружини військових. Але основне хочуть, щоб члени їхніх родин їздили, особливо діти. Проте, щоб розробити сімейні або дитячі тури, треба ще 3,5 роки пожити на Бессарабії, пояснює жінка.
Оксана регулярно зустрічається з мамами та дружинами й поза турами й годує їх в ресторані «Остання барикада» за гроші своїх френдів.
«Я розумію, що в масштабах країни, те, що я роблю – мізер. Але оскільки ці жінки щодня живуть в страшних матрицях: рефрижератори з тілами, чорні пакети, вічні ДНК-звіряння, я дуже хочу їм допомогти. Мені теж буває дико сумно. Особливо, коли пишу їхні історії на загал. Я плачу, бо те, що жінки переживають цими роками – це найбільш моторошніше, що може бути на планеті Земля. Я не впевнена, що якщо зробити тури масовішими, то буде пуття. Бо коли починаються масовки – зникає душевність. Цим жінкам дуже потрібні обійми, бо суспільство їх не обіймає», – підсумовує Оксана Левкова.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
