Від альпійських лугів до Нижнього Селища: як сироварня на Закарпатті підтримує переселенців та місцевих
-
-
>
-
>
-
>
1975
У 28 років закарпатець Петро Пригара випасав і доїв корів в Альпах. Там він зварив свій перший сир. Нині йому 58, на батьківщині чоловік разом з донькою розвиває власний бізнес та допомагає інтегруватися переселенцям.
Петро каже, що щасливчик, бо все, за що б не взявся, завжди виходить, а по життю йому траплялися лише спеціалісти своєї справи. І ось вже 30 років він керує сироварнею і займається громадською роботою у селі Нижнє Селище в Хустській громаді, яке в часи його молодості вважалося депресивною долиною.
А з початку повномасштабного вторгнення разом із дочкою Інною допомагає переселенцям освоїтися на новому місці. Вони не просто прихистили й нагодували сотні людей, а й розробили проєкт економічної та соціальної інтеграції в життя місцевої громади.
«Що не робитиме ні влада, ні великий бізнес» (Сироварня)
У 1994 році п'ять жителів долини отримали пропозицію від Європейського кооперативу Лонго Май. Їм було трохи за 20, і вони не володіли французькою мовою. Хлопцям запропонували поїхати до Франції на будівництво і паралельно подумати над економічним розвитком свого села. Над чимось таким, що не робитиме ні влада, ні великий бізнес. Розмови дали результат, і вони вирішили збудувати сироварню.
Щоб зібрати потрібні кошти, вирушили на заробітки, але попередньо домовилися, що 700 доларів із заробленої тисячі підуть у спільну касу. В Альпах вони випасали й доїли корів, а потім варили сир Грюєр.
Коли зібрали певну суму, то попросили в сільської ради на Хустщині землю. Їм дали її безплатно. І в 1996 році почалося будівництво.
«Було складно, бо всі ми різні. На третій рік будівництва дехто вирішив вийти зі справи та забрати свою частку. Троє пішли зразу. Хтось тепер живе в Іспанії, хтось – в Америці. Кожен знайшов свою дорогу», – розповідає Петро Пригара.
У результаті залишилися Петро, з математичною та економічною освітою, та його брат, який закінчив школу сироварів. І вже у 2002 році вони відкрили сироварню.
Все обладнання, що тут є, встановлювали швейцарці. Підприємець каже, що головне завдання – повністю автоматизувати обслуговування, щоб передати бізнес дочці.
Друзі зі Швейцарії знайшли для нього сировара в кількох поколіннях. Десь два місяці вони працювали вдвох, розробляючи рецептуру, де швейцарський грюєр поєднали із закарпатським молоком.
Зараз на сироварні працює троє людей у цеху, двоє – в підвалі, де зберігаються сири. Є ще менеджерка, яка веде облік і упаковує продукт, та водій, який їздить у три села й забирає молоко. Щодня тут пакують в середньому 10-15 посилок. Замовлення приймають через інтернет-магазин і відправляють поштою.
Люди приносять по 5, 10, 12 літрів молока. Літр коштує 16 гривень. Наразі є 100 мешканців Нижнього Селища, які здають молоко, але ця цифра змінюється залежно від отелення. У Нижньому Селищі молоко приносять безпосередньо під сироварню, а в інших селах є пункти збору.
Після збору молоко відвозять до лабораторії, де його перевіряють на мастит, вміст жиру, білок і воду.
«Одного разу сусід приніс молоко, і дівчина, що приймала його, помітила щось підозріле. Я взяв термометр і жартома сказав, що у корови температура 50°C, тож її треба рятувати, бо здохне. Сусід побіг, а виявилось, що він просто підігрів молоко, щоб воно виглядало свіжим», – розповідає сировар.
Колись підприємець організовував збори в будинку культури щодо якості молока, але, як він зазначає, це була розмова в одну сторону. Він наголошує, що важливо мати справедливу ціну, щоб зі спокійною совістю можна було сказати людині: «Вибачте, мені ваше молоко не підходить».
Форми для сиру тут привезені зі Швейцарії, і вони з сиру тет-де-муан – «голова монаха».
Для найменування сирів пішли європейським шляхом. Назвали їх за назвами територій, звідки походить молоко, бо сировина визначає продукт. Перший сир – «Селиський», від назви села Нижнє Селище. Другий – «Хуст», за назвою райцентру. А третій – «Нарцис Карпат», бо неподалік знаходиться нарцисове поле.
Приміщення сироварні, окрім виробничого цеху й підвалу, де дозрівають сири, має ще й підвал-музей, який сполучає сироварню з рестораном, що знаходиться на одному подвір'ї. Також на території є крафтова крамниця.
За взірець для обійстя взяли типові хати Хустського району, які побачили в музеї. Креслення для проєкту робив архітектор з Ужгорода.
«У житті я щасливчик. За що не візьмусь – все вдається. І люди, які мені трапляються, – спеціалісти своєї справи», – усміхається пан Петро.
До війни в підвалі планували обладнати зал для дегустації, але сталося інакше.
Читайте також: Бізнес обирає Закарпаття: як прикордонний регіон перетворюється в економічний центр
«Я хочу відчути смак хліба» (Прихисток)
Паралельно із сироварнею у 1997 році в Нижньому Селищі заснували громадську організацію «Закарпатська асоціація місцевого розвитку». До війни організація займалася культурними проєктами, сприяла навчанню студентів за кордоном та проводила фольклорні фестивалі.
Крім того, провела водопровід, який профінансувала Дирекція з питань розвитку й співробітництва Швейцарії. У 2003 році воду під'єднали до школи, садочка, сироварні, будинку культури, а також кількох кафе і пекарні.
«Біля сусіднього селища побудували дамбу за мільйон доларів, на відкриття якої приїхав швейцарський міністр. Голова адміністрації запросив нас, бо не було перекладача. Ми подарували міністрам головки сиру. Швейцарський міністр запитав про сир, і ми розповіли, що це наш проєкт. Він дав візитку й запросив на обід до Швейцарії, зазначивши, що якщо в селі є ініціатива від швейцарців, він її підтримає», – розповів Петро Пригара.
Коли Росія напала на Україну, члени організації не залишились осторонь. За підтримки закордонних партнерів вони створили прихисток для переселенців.
«Влітку виникла ідея, ми швидко знайшли кошти, придбали приміщення, відремонтували його, і вже 1 грудня 2023 року поселили перших мешканців. Коли мер Хуста прийшов на відкриття прихистку, він сказав, що держава тут допомогла на нуль гривень», – пояснює Інна Пригара.
Приміщення поділене на зони спільного користування та кімнати для проживання. Тут є пральня з машинкою, сушаркою, засобами гігієни й усім необхідним для прибирання. У приміщенні може проживати 32 особи, зараз тут проживає 18.
Інна розповідає, що на початку вони приймали по 150-180 людей.
«Коли людина приїжджала з території бойових дій, то в нас одразу на дві-три буханки хліба більше йшло на їжу. Це тривало 4-5 днів, а потім апетит знижувався. Якось одна жінка снідала в нас і їла лише хліб. Я їй кажу: візьміть повидло чи масло, а вона відповіла: «Я хочу відчути смак хліба», – розповів пан Петро.
Усі мешканці прихистку самостійно прибирають приміщення. Є графіки, і кожна кімната по черзі прибирає загальні площі. Раз на місяць організовують спільне генеральне прибирання.
«Цей прихисток – проєкт короткотривалого проживання. Це першочергова допомога, коли людина виїжджає із зони бойових дій і їй треба помитися, поспати й відпочити. Але потім потрібно рухатися далі й щось робити. Тому у нас виникла ідея створити проєкт, який ми між собою називаємо «10 сімей», – розповідає Інна.
Офіційна назва – проєкт інтеграції внутрішньо переміщених осіб у гірських територіях Карпат. Він має три основні напрямки.
Перший – це житло. Благодійний фонд купує в Нижньому Селищі будинки або квартири, а громадська організація їх ремонтує: облаштовує хорошу кухню, ванну та забезпечує ізоляцію. Якщо потрібно, замінюють дах, копають колодязь, міняють вікна. Це житло надається у безплатне користування за договором.
За грантові кошти організація вже придбала третій поверх в урядовій будівлі та облаштувала там три невеликі квартири.
«Ми ще переводимо приміщення в житловий фонд. Це займає багато часу. Прихисток працює з 2023 року, а документи досі не готові», – каже Інна.
Разом із донорами волонтери дійшли висновку, що все, що надається безплатно, не завжди цінується. Тому прийняли рішення створити спільну касу для всіх учасників проєкту. Перші пів року всі проживають у будинках, квартирах безплатно, а потім сплачують 50 євро в спільну касу (проживання у прихистку – безплатне не залежно від терміну перебування). Кошти зі спільної каси використовують для утримання будинків або проведення термінового ремонту.
Другий напрям – економічна діяльність. Щонайменше 50% дорослих членів родини мають працювати, неважливо де – чи в проєктах громадської організації, чи в інших місцях. Крім того, є можливість підтримувати ініціативи фінансово.
«Якщо хтось захоче виготовляти пастилу, ми можемо придбати сушарку», – пояснила волонтерка.
Третій напрям – соціально-психологічний супровід родин. Команда волонтерів сприяє адаптації родин. У проєкті працює психологиня, яка оцінює рівень інтеграції родин та допомагає, якщо є запити на терапію.
Фінансування розраховане на два роки. Але проєкт не припиниться, оскільки організація має зобов’язання перед донорами. Усе житло та майно, придбане за грантові кошти, і надалі використовуватиметься для соціальних цілей.
«Якщо, умовно, завтра закінчиться війна і не буде ВПО, які потребуватимуть житла, то прихисток буде відкритий для людей з інвалідністю, осіб у складних життєвих обставинах чи жінок, які постраждали від домашнього насильства», – пояснює Інна Пригара.
Щоб уникнути конфліктів між місцевими та переселенцями, члени громадської організації пішли на ризик і роздавали гуманітарну допомогу всім, хто потребував, а не тільки переселенцям.
Крім того, завозили сортове насіння кукурудзи, картоплі та інших овочів і безплатно роздавали таку гуманітарну допомогу місцевим.
«Ми отримували насіння від фермерів і волонтерів. Воно було нефасоване, тому разом із переселенцями сортували, перекладали назви сортів на українську, пакували й роздавали місцевим і ВПО, які планували сіяти город», – розповідає Інна.
Так через роботу та волонтерство між місцевими й переселенцями з'явилися індивідуальні зв'язки.
«Я роблю це, бо відчуваю, що маю щось робити. Я не воюю, тому роблю щось, бо можу і хочу. Я сплю на своєму ліжку і на своїй подушці. Рано встаю, п'ю каву з тої чашки, з якої люблю пити, і ложку беру ту, котра мені подобається. А вони все лишили, я радий, що мені не треба нікуди тікати. І тому ми відчуваємо потребу їх підтримувати та допомагати», – наголошує Петро Пригара.
«Частину борошна використовували для благодійних проєктів» (Піклярня)
Піклярня – це один з економічних проєктів, який громадська організація робить спільно з ВПО.
Ідея мати органічне борошно була в членів громадської організації давно. Але як вони кажуть, не було кому цим займатися. Тому позичили у фермера Павла Тізеша жорновий млин, яким він не користувався, та орендували приміщення.
Пізніше активісти написали проєкт, який реалізовують разом з міжнародними організаціями, і придбали власний млин.
Млин працює від електрики методом холодного розтирання, тобто не нагріває зерно. Це дозволяє зберегти всі корисні елементи. На підприємстві зазначають, що хліб з такого борошна має інший аромат, смак та властивості. Зерно, до речі, теж купують у Павла Тізеша.
«Ми шукаємо ініціативних людей, які готові спробувати. Не обіцяємо, що все зразу вдасться і не буде проблем, але ми допоможемо наскільки зможемо й поділимося власним досвідом ведення бізнесу. Проте цей шлях їм треба пройти самостійно», – наголошує Інна.
В ідеалі проєкт має стати незалежним за два роки. Але зазначають, що зараз важко прогнозувати й вони з розумінням до всього ставляться.
Зараз млин – у власності громадської організації, яка передає його в безплатне користування. Наразі тут працює сім'я пані Марії. Вона з Куп'янська. Раніше жінка була журналісткою, але «вигоріла». Тут вона вчиться молоти борошно й випікає хліб в домашніх умовах.
«Навпроти є велика промислова пекарня, яка пече хліб без смаку. Ми хочемо робити якісні продукти й підтримувати тих, хто готовий це робити », – каже пан Петро.
Хліб, який випікає Марія, продають у крафтовій крамниці. Також в планах – відкриття демонстраційної пекарні, де будуть проводити майстер-класи з випікання хліба, які будуть частиною реабілітації для жінок-волонтерок та військовослужбовиць.
Волонтер проєкту Сергій допомагає жінці розібратись з розрахунками й продавати борошно. Також в цьому році почали працювати над налагодженням повного циклу. На власних полях планують сіяти та вирощувати жито.
«Є декілька невеличких пекарень, які потрошки купують наше борошно. Але якщо до нас прийде людина і захоче придбати, то ми теж їй продамо», – пояснює Сергій.
Плюс цього проєкту – це те, що частину борошна з млина використовували для інших благодійних проєктів.
«На початку війни в мене було п’ять пунктів харчування для цивільних на сході. Я купував тут борошно і з нього пекли хліб, який роздавали безплатно», – розповів волонтер.
Читайте також: Заради збереження традицій: закарпатець виготовляє автентичний овечий сир
«Уся вода стікала сюди й місцями ріс очерет» (Теплиці)
Окрім виробництва хліба у членів громадської організації виникла ідея вирощувати органічні овочі. За підтримки міжнародної організації вони збудували теплиці й забезпечили заробітну плату для одного переселенця.
Переселенець, який торік займався теплицями, освоював все з нуля. Навіть як садити та поливати овочі. Але головне, зазначають волонтери, що в нього було бажання. Він продовжує жити в селі, але зараз займається будівництвом.
«Зараз ми просто шукаємо людей, які зможуть більш організувати процес, а не просто робити роботу за зарплату», – каже волонтерка проєкту Лєра.
Цього року теплицями опікується Анастасія Соколовська. Вона з сім'єю приїхала з Запорізької області й отримали тут житло та теплиці для ведення бізнесу.
«Я веду невеличкий агроблог. Маю агрономічну освіту. Через мережу мене помітила Інна з командою і запропонувала переїхати, бо ми жили в сусідньому Тячівському районі», – розповідає Настя.
Перша їхня задача була налагодити органічне вирощування. А друга – повний цикл, тобто збирати своє насіння, вирощувати та переробляти.
«Коли ми сюди прийшли, тут був рівненький ґрунт. І вся вода стікала сюди, і були такі місця, де ріс очерет. Тому ми зробили високі грядки, наповнювали їх перегноєм, органічними рештками рослин і так вирощували печериці взимку», – каже жінка.
Тут вирощують перець сорту «Слава ЗСУ», херсонські томати, а також різноманітну зелень і прянощі.
Органічною продукцію називають, бо впевнені в тому, що це органічно. Жінка каже, щоб отримати й виправдати сертифікат, мають бути більші об'єми.
Насіння помідорів і перців купували на Хмельниччині. А рецепти виникають через експерименти.
Наразі весь зібраний врожай сім’я переробляє в домашніх умовах. Соколовські мають інтернет-магазин і всю продукцію реалізують там.
«Це практика і встигаю якось потроху. Насправді коли працюєте вдвох, є підтримка, то можна багато чого встигати. Нам це подобається і ми вкладаємо в це дуже багато зусиль», – підсумовує Анастасія.
Сервіс маленьким фермерам (Кооператив)
Ще один економічний проєкт – сільськогосподарський кооператив, який запрацював на початку літа 2024 року. Його очолює місцевий житель Юрій Багара, який вже 10 років має інвалідність.
«В інших проєктах ми більше орієнтовані на переселенців, а тут коли мова йде про надання послуг місцевим, має бути місцева людина», – пояснює Петро Пригара.
Тому запропонувал Юрію, адже він знає людей й територію і в людей є довіра. Разом з ним працює колишній шахтар Олександр із Селидова.
«Через війну нема кому працювати. Але все одно хочемо в команду людину, яка любить техніку. Щоб могла за всім приглянути та вміла працювати. Але якщо будуть охочі, які не вміють, то навчимо», – каже Юрій Багара.
«Для трактора, в основному шукаємо мужчин, але якби була б жінка, трактористка, то нема питань, аби людина розумілась в тракторі. У нас нема упереджень», – наголошує пан Петро.
Наразі кооператив пропонує для клієнтів покіс сіна, сушку, тюкування, завіз, оранку та вивезення органічних добрив (гною).
З техніки мають два японські трактори із навантажувачем і фрезою. А ще косарку, гноєрозкидач та прес для тюкування.
Кажуть, що ціни пропонують мінімальні, щоб було на обслуговування техніки та заправку. Наприклад, оранка коштує 60 гривень за соту.
«На другий рік обіцяють нам дати ще сівалки. Якщо буде комбайн в селі, то й люди почнуть сіяти. Бо в нас в Хустському районі не сіють пшеницю, а якщо й сіють, то дуже мало», – пояснює Юрій.
Люди тут здебільшого сіють кукурудзу, садять картоплю й недавно почали сіяти сою.
«У нас на Закарпатті малоземелля. Рідко буває власник, який має декілька гектарів землі. Це тому, що коли розпався колгосп, то поділили по декілька соток кожній родині. Пай на одного власника був 70 соток, ще й в чотирьох різних місцях», – каже Петро Пригара.
У кооперативі пояснюють, що тому ціни специфічно обраховані. Якби була більша площа, то ціна була б меншою.
Коли громадська організація починала цей проєкт, то головною ціллю була підтримка селян, щоб вони не закидали землю і продовжували тримати велику рогату худобу. Це такий сервіс маленьким фермерам.
Зараз місцеві починають потрошки придивлятися до роботи чоловіків. Працівники впевнені, що наступного року буде більший попит.
Голова громадської організації наголошує, що їм важливо зберегти все, що людина вирощує дома. На купівлю техніки вони можуть знайти гранти, але без людей нічого зробити не зможуть.
«Ці проєкти створені для людей. Ми хочемо, щоб переселенці інтегрувалися в громаду, жили тут і наскільки це можливо бути щасливими, і також хочемо допомогти селу прожити трішки довше», – підсумовує Петро Пригара.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
