Про аеропорт у Луцьку, музей світового рівня та як формувати команду: бізнесмен і меценат Віктор Корсак розповів, як масштабував власну справу

Віктор Корсак – бізнесмен, меценат, фундатор музею та голова ради директорів «VolWest Group», кандидат медичних та доктор економічних наук, професор ЛНТУ, автор книг, трактатів, монографій та десятків дисертацій, опублікованих у світових виданнях/
У стінах Музею сучасного українського мистецтва Корсаків поспілкувався з журналістом Віталієм Ткачуком.
– Пане Вікторе, вітаю і дякую, що погодилися на інтерв'ю! Я давно планував цю розмову і дуже вдячний за запрошення до музею. Я незряча людина, тому хочу почати з прохання: станьте, будь ласка, моїми очима. Як би ви описали цей музей? Чим він може зацікавити мене, як незрячого відвідувача, та інших людей із порушеннями зору?
– Ми на цьому шляху, прагнемо зробити його максимально цікавим. Плануємо створити серію унікальних картин та скульптур, які дозволять кожному глядачеві глибше відчути та зрозуміти їхній зміст. Навіть якщо людина позбавлена зору, ми хочемо, щоб вона змогла відчути енергетику наших робіт. Хоча, якщо чесно, складно сказати, як іще ми можемо бути корисними в такій ситуації.
– Наскільки я знаю, картина «Космогонія» має певну доступність, так, для незрячих людей, адже там є озвучка…
– Якщо цього достатньо, то у нас практично для більшості експонатів е є QR-коди, там можна скористатися ним і почути про автора, про картину по музею також. Якщо мова йде виключно про звук…
– Ви абсолютно праві, цього недостатньо, але це важливий крок до доступності. Мені приємно, що ви прагнете зробити музей відкритим для людей з інвалідністю. Скажіть, будь ласка, як ви знаходите експонати та яка історія створення цього музею?
– У житті все відбувається стохастично: спочатку випадковість, а потім вже закономірності. Я часто жартую, що ніхто не знає, де саме мураха випадково помітить місце, але коли там виростає мурашник – це стає очевидним для всіх.
Щось подібне сталося і з музеєм. Якось до мене приїхав товариш. У мене вдома на стіні висіла картина Кумановського, подарована раніше. Тоді я був абсолютним новачком у мистецтві, нічого в ньому не розумів. Але мій друг добре розбирався. Він побачив картину і сказав: «Ой, яка гарна картина, який чудовий художник! Хочу собі таку. Купи мені».
Я пішов домовлятися з Кумановським. Він виніс 27 картин і каже: «Забирай». Я відповів: «Мені потрібна лише одна». А він наполягав: «Ні, забирай усі 27». Я сказав, що не маю грошей, а він відповів: «Потім назбираєш – віддаси».
Я забрав картини. Вони стояли вдома місяць чи два, і я зрозумів, що це неправильно – такий мистецький ресурс просто припадає пилом біля дивана. Тоді вирішив щось із цим зробити. Ми організували виставку в приміщенні, але після певного часу експозицію треба було змінювати.
Так і почали змінювати, а потім я все більше заглиблювався в мистецтво, почав відвідувати музеї сучасного мистецтва по світу. І одного разу я сказав: «У нас буде свій музей». Багато хто відповідав: «Таких, як ти, було чимало». Але я впевнено відповів: «Ні, таких, як я, більше нема. Я зроблю це». І ми справді зробили музей, причому всього за пів року.
– Ви згадували, та й у медіа пишуть, що музей унікальний для Волині й України. У чому саме полягає ця унікальність?
– Це єдиний музей сучасного українського мистецтва у світі. Звісно, існують невеликі простори на рівні кількох кімнат, але наш музей має площу 12 тисяч м², де зібрані роботи найкращих митців з усієї України. Це унікальний простір.
Ми подалися на конкурс «Кращий музей Європи» і вже увійшли до списку 40 найкращих музеїв. Тепер з цього списку обиратимуть переможців. Результати оголосять у травні цього року, і ми обов’язково візьмемо участь у фінальному заході. Сам факт нашої присутності серед найкращих музеїв Європи – це вже значна подія для України.
– Я вже згадував про «Космогонію» – найбільшу картину світу. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цю картину. Адже це більше навіть, ніж картина. Чи не так?
– Я можу говорити про це нескінченно. Ми планували провести бієнале ще до війни. Уже оголосили Open Call і хотіли створити в Луцьку щось дійсно масштабне, світового рівня. Мріяли, щоб Луцьк хоча б трохи долучився до тієї слави, якою користуються Венеція чи Флоренція, і забрав частинку цього мистецького ореолу собі.
Ми все організували, художники почали подавати заявки, але розпочалася велика війна. Мрія створити щось масштабне на світовому рівні залишилася, хоча про бієнале зараз не може бути й мови – ніхто не приїде.
Одного разу я згадав свій досвід на бієнале в Берліні, де побачив невелику купу сміття. Виявилося, що це експонат, який навіть охороняли, щоб ніхто не вкрав. Там були брелоки та інші випадкові речі, насипані прямо на підлозі. Тоді я подумав: якщо можна створити таку тезу, то чому б не зробити антитезу?
Так у мене з'явився інсайт – ідея космогонії. Хотілося створити найбільшу картину у світі та водночас інтегрувати виробничий процес у мистецтво, а мистецтво – у виробничий процес.
Ідея космогонії прийшла до мене досить цікаво. Коли стикаюся з проблемою, я зазвичай переглядаю свої конспекти або звертаюся до штучного інтелекту. На той час він був ще не дуже розвинений. І так натрапив на слово, яке одразу мене зачепило. Спочатку думав про термін «констеляція», але поступово дійшов до поняття «космогонія». Це слово стало ключовим ідеологічним фундаментом для подальшої роботи.
– Наскільки співмірний штучний інтелект і мистецтво?
– Тут мова не йде про співмірність. У мене є лекція на цю тему: «Штучний інтелект в мистецтві». Там я перелічую його плюси й недоліки. Але це тема для окремої зустрічі. Наразі ШІ може стати великим помічником для митців, наприклад, як інструмент просування їхнього мистецтва чи інструмент створення ідей, чи навіть в аспекті порадника як розв'язати якусь проблему. Тобто, хто його не заперечує і подружиться з ним, ну, це хороший помічник.
– Щоб підсумувати тему з космогонією, чи можна її розбирати й показувати частинами? Чи плануєте ви її, ну, скажімо так, вивозити в інші міста?
– «Космогонія» – це марафон. У неї декілька шляхів. Наприклад, художник, який створив цю картину Петро Антип може створити якісь цитати цієї картини, і ці цитати можемо потім експонувати в різних галереях світу. Взагалі всю космогонію перевозити надзвичайно складно, бо це 2000 квадратних метрів. Але можливо. Якщо буде така пропозиція, то ми зробимо це з радістю.
– Чи є нові ідеї щодо розвитку музею і плани щодо його вдосконалення?
– Я люблю перемикатися. Я переконаний, що коли ти інтенсивно займався в одному напрямку, треба якийсь період, щоби відпочити від цієї історії і якісь там пів року, рік можливо, пройнятися чимось іншим. Але я й не відмовився від теми бієнале у Луцьку після закінченню війни.
– Перенесімось у ваше дитинство. От цікаво, тому що передивляючись багато ваших інтерв'ю про ваше дитинство нічого не знайшов. Скажіть, які три події з вашого дитинства вам найбільше пригадуються зараз?
– Я взагалі-то написав книжку, мемуари, але ще не видав. Ми не були бідні, але грошей хронічно не вистачало. Мама була медсестрою, тато – журналіст. Наприклад, поїздка в Крим була один раз – батьки віддали путівку, і ми жили біля готелю, а тато залишався за путівкою. Це були так звані сезонні роботи. Ми їздили, наприклад, в Миколаївську область збирати помідори або в Білорусь збирати льон на місяць.
Я тоді був у 8 класі, і цілий місяць доводилося працювати з дорослими з ранку до вечора. Я страшенно не любив школу, було дуже нудно, це здавалося нікчемним проведенням часу. Але я закінчив школу зі срібною медаллю.
– Скільки вам років було, коли ваші батьки почали достатньо заробляти? Це вже ваш батько відкрив редакцію «Сім’я і дім»?
– «Сім'я і дім» – це не був дуже великий бізнесовий проєкт, це більш для душі батька проєкт. Він журналіст, хотів далі працювати, реалізовуватися. От, у нас бізнеси ми відкрили десь в 1992 році наша компанія, тобто нам вже поза 30 років. Але грошей досі не вистачає. Я жартую, що гроші – це свобода, а свободи багато не буває.
– А які захоплення з дитинства, пане Вікторе, ви пронесли через все своє життя?
– Любов до радіотехніки. Я не знаю, чи зараз знають, що це таке… Транзистори певно в музеях тільки можна побачити. Але мені це завжди подобалось. Світломузики паяти. Хотів бути інженером насправді, а мене занесло в медичний інститут.
– А от роль ваших батьків у встановленні вас як людини і як бізнесмена? Наскільки вагома?
– Як і в кожної дитини. Я думаю, що це одна із визначальних ролей. Звісно, що там по дорозі на життєвому шляху траплялися інші люди.
– А скажіть, будь ласка, а от ви, ваш батько журналіст, письменник, ви ніколи не хотіли спробувати себе? Чи були такі у вас моменти, що ви хотіли піти по батькових стопах?
– Ні, ми зовсім різні в тому плані. Я більше в діда подібний, бо дід сварився на батька, казав: «Нащо тобі читати ті книжки».
– Слухайте, Вікторе, от хочеться з вами поговорити про вас і про вашу дружину. Скажіть, як і де ви познайомились з пані Лесею?
– Ми вчились на одному курсі. Познайомились ще на першому курсі, просто як однокурсники, а почали зустрічатися аж з п'ятого. На шостому курсі одружилися.
– А пам'ятаєте той момент, як ви запропонували руку і серце?
– Я подивився мультфільм «Томі та Джеррі». У мене був дуже хороший настрій і в коридорі гуртожитку, я запропонував їй руку і серце. Точніше сказав: «Я буду не проти, якщо ти станеш моєю дружиною». І тепер вже 30 років є про що поговорити.
– А яким було ваше весілля?
– Два дні пили безбожно. Перший день була розписка. Вперше українською мовою і з українським прапором. Це був якраз 1991 рік. А на другий день дружби мали прийти в церкву на вінчання, їх не знайшли, мусили других шукати, бо ті були не в змозі.
– А ви в студентському житті, ви в гуртожитку жили всі роки, так?
– Так, мене разів п'ять виселяли з гуртожитку за погану поведінку. Але мене рятувало те, що я писав дуже багато, помагав з дисертаціями, бо освоїв один прилад і тільки я в ньому розбирався. А без нього було складно щось писати. І кожен раз, коли мене виселяли, хтось казав викладачу чи декану й мене поселяли назад.
– А батько вас не сварив за це?
– Я щось не думав, що це йому треба було знати…
– Медицину ви для себе обрали, чи вам батько сказав?
– Це більше мамина мрія.
– А хірургом ви довго попрацювали?
– Я три роки пройшов інтернатуру по хірургії, потім викладав хірургію в медучилищі. А у 1997 році кинув медицину, захистив кандидатську дисертацію і залишив медицину.
– А були якісь курйози у вашій хірургічній практиці?
– За кожним хірургом завжди залишається кладовище – таке життя, і всяке бувало. Але ось одна смішна історія, яка запам'яталася.
Заходжу якось у 33-тю палату – у нас там лежали пацієнти, що мали проблеми із залежностями: алкоголізм, наркоманія. Поглядаю, а на жодному ліжку немає матраців! Усі матраци складені у величезну купу посеред кімнати. На тій купі сидить один-єдиний хлопець у простирадлі, а навколо стоїть решта пацієнтів, усі голі.
Питаю:
— Що тут у вас відбувається?
А той хлопець спокійно відповідає:
— Ну, вони карти зі мною грали. Програли.
Виявилося, програли йому всі матраци й постіль.
– Пане Віктор, зі смішного до серйозного, я довго думав, чи питати вас про це, чи ні. Не люблю якось спекулювати, але дуже мало інформації про вашого брата. Є, що він трагічно загинув, але є, що ви були дуже близькі з ним. Наскільки ви були близькі? Поділіться спогадами.
– Ми разом виросли. Між нами різниця була тільки два роки. Ходили в одну школу. Закінчили обоє інститут. Разом були на інтернатурі, разом починали сімейний бізнес разом з батьками. Разом працювали і жили в одній хаті. У нас хата на дві половини була. Жили в одній хаті. Це втрата для мене, це було дуже боляче.
Після того, я уже дуже спокійно ставлюся до всіх втрат і розумію, в мене така є парадигма в житті, що смерть – це не смертельно. Знаєте, це больовий поріг перейшов і мені тепер, ну, померла людина. Це не факт, що так погано, може це краще. Я продовжую то, просто я працюю так, як працював і продовжую там свою роботу, те, що мав робити.
– Я читав, що ви хочете зняти фільм про Івана Корсака. На якій стадії зараз все, чи вже щось відзнято?
– За мотивами його романів, сценарій написаний. Знову ж таки, до війни мала бути прем’єра. Але хлопці пішли воювати. Чекаємо закінчення війни й обов'язково подивимося.
– Як ви заробили свої перші гроші, свій перший мільйон?
– Ми заробляли разом, то була хороша командна робота була. Відбувся буревій ну і всі, хто ближче був до влади нормальну деревину вивезли, лишилися дрова-сміття. Його ніхто не хотів вивозити, бо куди його дінеш, його воно на дрова не йде і не було куди його дівати, бо ніхто за нього гроші не платив.
А тоді була «ера бартерів». Я тоді купив декілька машин, пам'ятаю, де чотири орендували й вивезли всю цю історію. Там якісь десятки тисячі, сотні тисяч кубів, я вже не пам'ятаю.
Це багато людей працювало, це сміття вивезли на рампу залізничну, звідти відправили на Жидачів і поміняли на цукерки, а цукерки продали. Ну, бо тут дуже важливо було його взагалі забрати з лісу, тому що якщо його лишити було це сміття, то було б дуже погано для лісу.
– А як виникла ідея заснувати «VolWest Group»? Це ваш батько заснував, чи ви спільно?
– Починали, звісно, батьки. На той час ми ще навчалися в медінституті. Це був 1992 рік, і потрібно було створити фірму, щоб легалізувати торгівлю: привозили з Туреччини різні товари, зокрема килими.
Після роботи чи у вихідні ми стояли на базарах і продавали, бо якось треба було жити. Спочатку це була фірма, а згодом знайомі порадили спробувати себе у кондитерському бізнесі. Ми почали продавати продукцію компанії «Світоч» та інших фабрик.
З часом у нас виріс великий дистриб’юторський бізнес у сфері кондитерських виробів. А згодом з’явилася і власна мережа.
– Ви багато досягли. Чесно, шукав компромат – не знайшов. От тільки цікаво: ваші батьки дали стартовий капітал, заснувавши бізнес, коли ви ще навчалися. Як думаєте, якби вони не мали стосунку до бізнесу, чи змогли б ви стати успішним підприємцем самотужки?
– Я дуже скептично ставлюся до умовного часу, коли це стосується історії. Батько він бізнесом займався дуже опосередковано, на початках більше, потім менше, він все-таки займався газетою. Написав 20 романів, це масу часу в нього займало. Тобто бізнесом більше там ми з Вовою займалися, потім я, мама. Мама досі займається. Має ферму, корови.
– Ми вже згадували газету, і я не можу про неї не поговорити. Я виріс на газеті «Сім'я і Дім». Мені колись її читали, ну, тому що вона ще тоді не виходила Шрифтом Брайля. Мені читала сестра, мама газету і мені була дуже цікавить ця газета і для мене був як обухом по тому самому, що газета закрилася й об'єдналася з газетою «Твій вибір».
– Ідея була в тому, що батько тоді уже не займався. Я його попросив, щоб він сконцентрувався на тому, що писав романи й вважаю, зробив дуже правильно. Він за той період, коли він перестав займатися газетою, написав дуже багато і це кращі його твори. Це раз.
Два, я ж професійний бізнесмен, і я бачив, що паперові форми відмирають і це шлях в нікуди. І ми просто перейшли в електронні форми. В нас є сайт «Сім'я і Дім», «Район.in.ua», «Таблоїд». «Сім'я і Дім» умовно мала тираж 7 тисяч примірників, наприклад, а у нас сьогодні понад 10 мільйонів переглядів на сайтах.
Ми туди пішли просто. Для мене бізнес – це «А» те, що масштабується – у нас 60 сайтів районів по Україні. «Б» – це те, що треба ще комусь крім тебе. Все решта це так, хобі.
– Наскільки важко після повномасштабного вторгнення вести медіабізнес?
– Це питання до Ігоря (Ігор Денисевич – директор холдингу CID Media Group, – ред). Він його веде. У мене бізнес таким чином побудований, що в мене є топменеджери, які відповідають за все. Я присутній там, де стратегія, і де якісь є проблеми. Це як діти і батьки. Батьки вони дбають про того, кому гірше. Отак і я в бізнесі. А так, якщо все добре, то я роками можу не бути в офісах тих бізнесів, але ми раз в тиждень зустрічаємося всі топменеджери з усіх бізнесів, спілкуємося, дискутуємо, говоримо.
– Для чого вам медіа, так? Адже ви не йдете в політику і не використовуйте медіа, як інструмент пропаганди.
Тут декілька аспектів. Перший, воно було. І це така сімейна історія і щось не дуже хочеться мені його ховати. Друга річ, в бізнесі, коли група компаній, має бути синергія між бізнесами. І, в принципі, в медіа ми розміщуємо рекламу, воно помагає нам комунікувати й іншим бізнесам зі споживачем.
Ну, і третій аспект, мають же бути незалежні медіа. Я в редакційну політику не втручаюсь. Вони правдиві журналісти. Ми задали стандарт в музеях, і так само в медіа хочеться задати, щоб люди там розкривалися. Це має бути правдива влада, а не маріонетки.
– Пане Вікторе, у вас є от медіа, так? У вас є радіо. А скажіть, будь ласка, чи не думали ви відкрити телебачення? І чи плануєте?
– Ні, телебачення – це вчорашній день.
– Ну добре, окей, телебачення вчорашнє, але, наприклад, інтернет телебачення?
– Знову ж таки, питання спочатку «хто», а потім «що». Якщо буде людина, яка прийде або мені попадеться, скаже: «Я це можу». І це буде генерувати перегляди і приносити кошти, то питань немає.
– Ви розвиваєте мережу магазинів «Наш Край» в Україні, потім почали співпрацювати з міжнародною франшизою. Чому ви почали цей напрямок розвитку і в чому унікальність SPAR в Україні взагалі?
– Будь-яка система, якщо брати системний аналіз, система соціально-економічна, до речі, і людина, розвивається, коли є дві речі. Перше – це дефіцит ресурсів, і друге, коли вона відкрита (бо всі системи закриті, вони згасають).
І розвиватися, от я вважаю сьогодні от виключно там бути національною мережею недостатньо, нам треба ідеї з усього світу, нам треба там думки усього світу. І якраз SPAR дає цю можливість.
Завдяки цій співпраці ми якусь річ можемо взяти з Таїланду, іншу річ можемо там взяти з Австрії, ту річ можемо взяти там з Італії, ще щось з Ірландії. Це надзвичайно цікаво, корисно та ефективно. Тобто тут якраз цей ефект синергії спрацьовує. Ми ще не до кінця, звісно, там використали це, ну але це все попереду і я взагалі вважаю за такою співпрацею майбутнє.
– А яка цінова політика, яка вигода мені, як покупцю, якщо я можу піти в «АТБ»?
– Якщо говорити про мотив покупки, то мова йде не тільки про ціну, мова йде про цінність. Тобто мова йде про те, що таке цінність? Цінність – це наскільки цей продукт потрібний людині і цю цінність він може купити за якусь ціну. Тобто так воно складається.
Ви м'ясо можете купити в «АТБ»? Не можете, так? А випічку нормальну можете? Не можете. А кулінарію можете? Не можете. Тобто це трошки інший формат, в них своя ніша, у нас своя. І в нас є магазини, що стоять поряд. І всім вистачає місця.
– Ви самі керуєте бізнесом, чи цим займаються директори, наприклад, у SPAR чи «Наш край»?
– Я десять років взагалі не вдавався у цю роботу. Зараз вникаю, бо зараз дуже важко. Тобто зараз якраз такий період, я десь місяців два займаюся SPAR і «Нашим Краєм». І ще позаймаюся, тому що пов'язано все з війною.
Пов'язано все зі споживачами, яких немає, ховаються, воюють, пов'язано з працівниками, яких також забирають. Тобто в нас ситуація сьогодні в Україні непроста.
– Хотів би поговорити про розвиток «Адреналін Сіті». Чи витримуєте ви конкуренцію з такими мережами, як «Промінь» і «PortCity», які забрали частину клієнтів? Як вам вдалося повернути людей? І ще одне: ходять чутки про можливе закриття, але «Адреналін» продовжує працювати. Як ви справляєтесь?
– У нас взагалі п'ять цінностей є в бізнесі. Одна з них – бути першим. Тобто тут багато своїх недоліків, але багато своїх переваг. Я завжди питаюсь коли читаю стратегічний менеджмент в бізнес-школі, питаю: хто був першим космонавтом? Ну всі Гагарін, а хто був другий? А другого ніхто не знає.
Так і «Адреналін». Він перший. І ми відкрили тут перший картинг, перший боулінг, перший кінотеатр. Ми все робили. Звісно, потім нас копіювали, відкривали, забирали там кусок ринку цього. Нам ставало важко, але ми знову першими відкрили музей. От хочу я побачити, хто ще відкриє музей.
Тобто, ми вже зробили таке, що нас уже, як казав Бухарін, я був в класі першим і далеко попереду другого. Це про нас.
Ми ж не знаємо, що завтра може відбутися. Тим більше в нашій то ситуації в країні. Ну, дивіться, якщо ми пережили Covid-19, коли нас закрили це, якщо ми переживаємо, живемо під час війни, то я думаю, коли це все позакінчується, а це колись закінчиться. То нам гірше від того не буде точно.
– Пане Вікторе, я не можу не згадати піцерію «Тарантела». Настільки класна піца була. Чому закрили? По-друге, чи не плануєте щось таке відновлювати?
– Коли я починаю навчання стратегічного менеджменту, першим в мене йде те, що я закрив. І там дуже багато речей, які ми закрили. Тобто і кожна з цих речей, кожен з цих бізнесів, має якусь свою причину. І тому я зараз книжку написав, про те, як створити безсмертну організацію. Теж ще не видав, але десь видам. Враховуючи цей досвід. Якщо брати конкретно «Тарантелу», зайшли конкуренти. Нам треба було змінюватись, ми десь не змінилися і вирішили вернутися до цього проєкту трошки пізніше.
– Давайте ми про книги поговоримо… Ви написали багато книг, і одна з них у співавторстві з чатом GPT. Розкажіть, будь ласка, про все це.
– Щоб сказати, що багато, то складно. Ну, але ряд книжок написав. Крайня моя – це «Космогонія добра і зла, або Про що не знав Заратустра». Там я трохи з Ніцше познущався. Тобто, вона про добро і про зло. Бо це питання мене мучило і я десь так для себе різкість навів.
Про книгу у співавторстві GPT. Це тільки починався такий період, бо тільки чат почав працювати. Я зробив виставковий проєкт і мені треба було книгу під цей проєкт. Тобто я порушував такі питання, як там що таке, наприклад, совість, що таке смерть, що таке любов, що таке секс? І хотів почути відповідь на це від чату GPT.
Щось я переформульовував, десь я дискутував і така вийшла спільна книжка.. Але ідея в тому, що це був виставковий проєкт, і під усе була експозиція невеличка картина чи скульптура. Це було надзвичайно цікаво. Такий один із кращих проєктів, де я був куратором.
– А як ви от підбираєте людей в себе в команду? Тому що за кожен бізнес вас відповідає окрема людина. І відповідно, вона теж має окрему команду.
– Я люблю живих людей. Якщо в кожного якийсь потенціал даний Богом. І походу, от будьте як діти – буде Царство Небесне.
Тобто, хто лишається дитиною, він має цей потенціал, він може його розкрити. А якщо є якісь бар'єри, які там нав'язані в садочку, в школі, там, ще десь, не можна, не знаю. І вони ті люди дохнуть, то складно з такими людьми працювати. І тому перший для мене критерій – це то, щоб людина мала цю енергію. Взагалі, я вважаю, бізнес – це коли ти продаєш свою енергію. От хто її має, може продати, хто не має, складно продати.
– Як з'явився «Техномодуль»?
– «Техномодуль» – це компанія, яка займається технологічним обладнанням, холодильним, кліматотехнікою. У нас була потреба. Взагалі бізнес він тоді успішний, коли ти розв'язуєш свою проблему. Бо коли ти починаєш розв'язувати чужу проблему, це складно. У нас була мережа, а не було кому монтувати холоду, монтувати якісно. Я це називаю китайською стратегією.
Ми відкриваємо бізнес, який працює на внутрішній ринок, тобто на ринок групи, а потім він виходить поступово на зовнішній ринок і там сьогодні «Техномодуль» обслуговує «Наш Край» на 5%, а все решта він працює на зовнішньому ринку, вони абсолютно автономні, що вони роблять, де вони роблять.
– Чому відкрили клініки та в чому їх унікальність?
– Бізнес відкривається, коли є таке інвестиційне вікно. Тобто коли ринок швидко росте і ти заходиш на цей ринок, навіть якщо він маленький, ти ростеш з ним. Не треба там дуже нічого видумувати. І от медицина – це якраз приватна медицина зараз швидко росте.
Тобто цей совок, він поступово буде зменшуватися, щось його лишиться, звичайно, але він переформатується, він вже зараз переформатовується під впливом приватників. От, але ринок приватної медицини, він ще має дуже великий потенціал, там він ще в рази може зрости й туди можна інвестувати. Друге, компетенції в нас є в медицині. Я розумію, що таке медицина, що там не вистачає, то що я вже казав, потреби.
Третє, були люди, була команда, ну, чого не зайти, чого не попробувати. Я думаю, що ми сьогодні там другі в Україні серед приватних по треті за кількістю е-декларацій, які обслуговуємо. Ми зараз працюємо на Волині та у Львові. Але ми тут просто номер один.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про волонтерство…
– Коли почалася війна, перші півтори доби я просто не знав, що робити чи куди рухатися. Я навіть не міг повірити, що таке взагалі могло статися. Але раз це сталося, треба було діяти. Я довго думав, як саме, і зрештою зрозумів одну важливу річ: наші компетенції у мирному житті можна перенести у волонтерство.
Кожен із бізнесів почав працювати в тій сфері, де має досвід. Наприклад, магазини взяли на себе виготовлення сухпайків для солдатів. Сьогодні з харчуванням уже простіше, але в перші місяці війни ситуація була критичною, і ця допомога була надзвичайно важливою.
СТО ремонтували машини. Клініки зосередились на тактичній медицині. Я навіть не знав тоді такого слова, бо в нас в інституті не викладав. В нас була військово-польова хірургія. І за добу, грубо кажучи, я зліпив навчання. Мені без різниці, що вчити, тим більше в мене є базова освіта. І ми уже десь на третій-четвертий день, тут зібрали 300 людей і навчили. Ми вчили в день по батальйону на полігонах серед танків просто. Це зараз вже, слава Богу, трохи краще, хоча не набагато. Є люди, які не вміють турнікети досі накладати, солдати. А тоді взагалі про то ніхто не чув.
І ми тоді дуже багато працювали і дуже багато користі зробили. А потім почали аптечки робити, бо їх не було і не вистачало. Також тактичні медичні рюкзаки. Ми зробили вже 50 тисяч аптечок. Та декілька тисяч тактичних медичних рюкзаків. Тобто наша команда врятувала тисячі наших славних воїнів.
І вважаємо, що це одна з таких дійсно правдивих, хороших сторінок життя наших людей, нашої компанії. Тим більше, кожен працівник з наших всіх бізнесів, він гроші за один робочий день з початку війни віддає на ці аптечки.
– Ви колись мріяли, щоб Луцьк став інноваційним центром ритейлу. У ваших інтерв’ю 2018-2019 років ви говорили про це. Чи вдалося реалізувати цю мрію?
– У нас було декілька мереж родом з Луцька і так і залишається. Я з радістю спостерігаю за конкурентами, якщо в кого щось виходить. Тобто оцей дух центру ритейлу залишився. І хоча частина мереж закрилася він досить успішний, і дає свої результати.
– Яким ви бачите Луцьк майбутнього?
– Я всім кажу одне: аеропорт. Це перше, що треба після війни зробити в Луцьку. І враховуючи людей, які тут живуть, вони проактивні, бо тут поряд кордон, вони їздять, вони щось видумають. Враховуючи там історичну спадщину, там самого Любарта, враховуючи наш музей, і до цього всього аеропорт. Те що я на початку казав, Венеція буде у нас.
– Як ви оцінюєте діяльність мера Поліщука і його команди, позитиви і негативи?
– Я не знаю, бачите, я завжди так з владою не дуже дружу, не дуже сварюся. Але то, що відбувається, наприклад, мені імпонує, тобто великих таких якихось там скандалів я не чув. На мій погляд, це нормально, коли є мерія, вона виконує свої функції, і ніхто про її не знає. Значить, все добре в місті. Ну, я маю на увазі, що про проблеми якісь ніхто не знає. Чесне слово, не заглиблююсь, але ми співпрацюємо. Приходить до нас, він, такий активний в соціальному аспекті, відвідує різні заходи.
– Наскільки важко, або навпаки, легко нести прізвище Корсак?
– А я про це навіть і не думаю, я просто роблю свою роботу.
– Скажіть, будь ласка, чим займаються ваші діти? Я знаю, що один син в Норвегії, наскільки я розумію, один в Україні. Розкажіть про це детальніше.
– Це ж в Норвегії він доктор філософії. Він там вчився, захистився і там працює. Там у мене внук. А цей, що в Україні, так ми разом працюємо, разом бізнес ведемо.
– А чи достатньо часу приділяли дітям в дитинстві?
– Зовсім мало. Я їх бачив сонними тільки. Ввечері приходив, вранці йшов, вони ще спали. Ввечері приходив, що вже спали.
– А ваш бізнес майбутнього – це який?
– У нас є ряд стартапів. Ще хочеться зробити отакий стартап на мільярд доларів, щось таке потрібне людству. От і ми шукаємо, може щось із того, що є, щось вилізе, а може не вилізе, може нове щось появиться.
– Що або хто допомагає вам бути ефективним?
– Людині бути ефективним може допомогти тільки сама людина. Тобто я вважаю так, людина має робити тільки те, що є його конкурентною перевагою, а все, що можна делегувати, треба делегувати.
– В чому секрет вашого успіху?
– Ні, ну що таке успіх? І що таке секрет? Тут треба спочатку розібратися. Можна бути успішним прибираючи вулиці, можна бути успішним літаючи на Марс. Це дуже відносно. Це я так філософськи до того ставлюся. Успішний – це той, на мій погляд, кому подобається, як він живе. От він і успішний.
– Як ви відпочиваєте і чи відпочиваєте ви взагалі?
– Я не знаю, що таке там відпочинок, що таке робота. Для мене це один процес. Наприклад, вчора я встав в 4:00 ранку і там працював до 18:00. Позавчора встав о 8:00 та працював до 20:00. Це були субота-неділя. Але до війни я легко міг поїхати на лижі чи на дайвінг й нічого не робити тиждень-другий. Тобто я відпочиваю, коли змінюю роботу.
Тобто, наприклад, коли я займався музеєм, два роки ми її робили. І це дуже складний проєкт і такий, бо це все нове було. А зараз я займаюся рітейлом, я відпочиваю. А потім знову займусь там чимось і знову буду відпочивати. Тобто така в мене відпочинок, такий в довгостроковій перспективі. На рік, на два.
– Ви дуже багато подорожуєте і по роботі, і відпочиваєте, і працюєте. А в яких країнах ви були і яка сподобалася?
– Я не рахував, мене питали, це дуже багато. Країни, я був молодший, мені то все було цікаво, десь їхати новий досвід там здобувати, але потім я відчув, що воно все повторюється. І країни, тобто є десь Азія, десь вона подібна, є Африка, десь є Америка, і воно все там.
Ну, ясна це то багато всього цікавого. Але сьогодні мені, наприклад, шкода часу та просто їздити щось там дивитися. Але я хочу побувати от в Австралії, в Новій Зеландії, ще там десь там на бар'єрний риф пірнути. Тобто якісь такі речі. А от просто поїхати там в Хорватію чи в Єгипет, то для мене дивно, як люди можуть там 20 років підряд їздити в Хорватію і в той самий готель. Я стараюсь два рази в ту саму країну не їздити.
– Я розумію, що ви не любите про там такі моменти, але все-таки от є ваші все-таки найбільші досягнення, які ви вже досягли? І яких вершин, в яких галузях ви б ще хотіли щось досягти, але там ще, як кажуть, і який не валявся. От є щось таке?
– Музей, «Космогонія», я взагалі прихильник того, якщо щось робити, краще померти по дорозі до чогось великого, чим все життя там по дрібницях тибзати. От музей, я вважаю, це ми зробили проєкт світового рівня. «Космогонія» – проєкт там, що ми разом з Петром Антипом зробили оце річ світового рівня. Трактат, на мій погляд, оце філософський, що я написав до Космогонії, це теж міцна річ. Не знаю, чи хтось його прочитав. Але, він мені подобається, бо там є дуже багато всяких ідей і напрямків для роздумів і для розвитку.
– Чи маєте шкідливі звички? Якщо так, то які?
– У мене бувають періоди, наприклад, я там курив, потім кинув, років 15 не курив, а потім був ковід, знову покурив. Потім знову не курив, знову війна почалася – знову, зараз знову не курю. Ну я не знаю, алкоголь – це шкідлива чи корисна звичка. Ну якщо вміло, то все залежить так від частоти й дози.
А ще яке там, що в нас там їсти багато. Бачите, є дві речі, які я роблю все життя, що я жартую. Перше – вчу англійську мову і друге – худну. І з одним і з другим в мене не дуже виходить.
– Три ваші позитивні звички без яких ви не можете жити?
– Я не можу без роботи. Певно друга і третя теж – «без роботи».
– А ви більше от харчуєтесь вдома чи в закладах?
– Ні, я дуже рідко в закладах. Вдома.
– А яка ваша улюблена страва?
– Стейк Рібай. Але в нас його не так багато. А от закордоном, особливо в Мексиці чи Америці... Це країни стейків.
– Чи є у вас особистий улюблене місце, експозиція в музеї і яке ви рекомендуєте відвідати перше за все?
– Усі певно хочуть, щоб я сказав «Космогонія». Але я люблю кожен куточок нашого музею.
– Яка ситуація в музеї була настільки несподіваною, що ви запам'ятали її от назавжди?
– Ситуацій багато різних смішних було і не дуже смішних. Музей відкривали, я пам'ятаю, там під сходами жив, спав, бо стільки роботи було. А з таких смішних, наприклад, там прийшли люди з інвалідністю на чемпіонат з шашок чи шахів.
І вони почали сваритися, що вони в такому контексті з цими картинами, що це не мистецтво, вони не будуть знаходитися. Але тиждень пограли в шахи. І через тиждень вони вже в суботу записалися на майстер-клас з абстрактного мистецтва. Тобто для мене це бачите, наша ідея музею, що зайшли одні, вийшли інші. Це яскравий приклад, як люди трансформують свою свідомість, коли попадають в контекст мистецтва.
– Що ви порадили людині, яка от, власне, вперше планує відвідати музей сучасного мистецтва Корсиків, щоб отримати максимум вражень?
– Коли я ходжу в будь-який музей у світі, там я їх відвідував сотні, я завжди готуюся. Тобто я дивлюсь, які там є картини, про що цей музей, яка його ідея, яка його концепція. Це займає насправді одну хвилину часу, бо ти чат GPT там питаєшся, що розкажи про цей музей, і вже на що звернути увагу і про що він. Він тобі все розпише і так само я б радив зробити запитати у чат GPT. І він підкаже.
– Що дає вам сили та натхнення для постійної продуктивної діяльності?
– Тут питання енергії, то, що я казав, якщо ти, тобто екстрасперк, інтрасперк Тобто треба навчитися на себе дивитися збоку. Коли ти розумієш, що ти дохлий, треба себе привести в ресурсний стан.
Це можна привести там ряд декілька таких напрямків. Самі прості фізичні вправи, зарядка. Тобто в мене, якщо важкий якийсь там щось там, я бачу, що я подихаю і десь набігу в доріжку і через пів години, годину, через дві години ти вже геть живий.
Другий шлях – це треба невеликі перемоги, тобто переможці вони харчуються перемогами. Треба робити якісь перемоги, тобто щось зробити таке, щоб в тебе получилося. І тоді воно тебе дуже надихає. Третій шлях – мистецтво. Взагалі от Шопенгауер, мені дуже подобається такий філософ, він вважає, що все життя – це страждання. Єдиний шлях позбутися цього страждання – смерть. Але є три речі, які зменшують це страждання. Перше – це філософське споглядання, друге – це естетичне споглядання і третє – це емпатія. Ну і от ви собі вибирайте.
– Чи є у вас щось, що допомагає отримати позитивний настрій та захищає від емоційного вигоряння в цей тяжкий для нас всіх час війни?
– Це робота.
– Які книги, прочитані останнім часом, справили на вас враження або наштовхнули на цікаві роздуми?
– Я їх не читаю. Звісно, якби доба мала 48 годин, то я б певно читав щось. Але зараз мені треба віддати людям те, що я знаю і що я думаю. Навести порядок у тому середовищі, де я живу, враховуючи війну. Тому нічого порадити не можу.